Не всім любо

Жаден суржик уже ніколи мене не розсьмішить. Я завсіди плакатиму на одшибі чужого реготу. Вже й не зву суржиком: дивно таке йменувати зерном, хоч і помішаним. Кажу тепер "мішанка". Т'але й мішанка — то всяка трава на орній землі, щоб земля оговталася, перепочила; а траву — косити, худобі дати. Я нашої тої "мішанки" не дав-би й худобині. Хіба живе може їсти таку холеру?!

А от їдять-же люде, ще й зазовно плямкають, щоб і околові любо було послухать. Не всім любо, знайте. Тут вештаються всякі троїсті музики, то їм, той, аж вуха до щік припина.

Поки віку твого

Ото маєш клопіт учитися поки віку твого: вічні вчителі виправлятимуть, мінятимуть, вигадуватимуть правду, а ти мусиш, і спершись на ковіньку, підсьвічувати їм бистрими очима й усе теє тямити.

Доведено доводами

Не словники, не граматики, а красне письменство то найвища випроба мові, її незбитий, листовний доказ. Але на те треба довідців, доказників — красних письменників. Наші вже були та й загули, злиняли красні. Вже їх і не чуть, а як і чуть, то ніхто не слуха.

Рівнолежна справжіність

Так усі сьвітляться й сьвітлять нещадно! Либонь-же хочуть створити стільки кубометрів образів, щоб стало на цілу паралельну реальність — дійсність справжніщу, кращу, невмирущу: "Нігде кінця не бачилось ланам, од жовтих скирд ломило землю там."

Умируща доба

Хоч що кажіть, а чудовий нам виходить оцей суцільний пандемічний гарем: чоловіки в чорних розбійницьких машкарах ніби заміряються викрасти жіноцтво в серпанкових паранджах. Коли ще ми побудем, набудемося такими мужніми й такими жіночними? А доба мужности й жіночности тим часом невблаганно минає...

Куці стрімчаки

Як і Брюсель, Київ ніколи не побачить кінця суперечці про те, хто саме сюди наїхав: більшість городян із Французчини чи меншість селян із Флямандщини. Як чужомовні, як і рідномовні попри нерозмірність — пряму в числі й обернену в завзятті — таким чином виходять не кий-яни, а кий-являни: не вони принесли Києві свій ян, а Кий являє їхньому їню свого кия:

— Шануйтеся-ж мені тут, і слобідські, й посполиті!

Як, і брюсельці, київські люде виявляються намогливими будівничими: хоч і різномовні, вони гуртом понавиганяли сходів до неба. Тими сходами не сходять янголи, але ними деруться жити киявляни — ближче до сонця, до самого Бога, подалі від грішної, нічиєї землі. Шкода, що ті сходові хідні — занадто куці стрімчаки в космічному морі-окіяні.

Суд сквапливий рідко буває справедливий

Кожен із нас — лиш хвиткий коментар до часу. А часові й бадуже, бо поки не чита приміток під рядками і ще не бачить власних берегів. Тільки в кінці буде час на коментарі.

Такі часи

 Такі часи. Поки одного покоління, дуже вже багато чого мінялося. Навіть коли проминути карб совітчини, можна визнати, що все, чого нас по людськи вчили батьки, піддала підставному сумнівові доба.

Такі, кажуть, настали часи. Часи настали та й стали. Всі часи в Бога, в Його й годинник, і дзиґарі. При наших очах чоловік, що вже був такий ніби зманіжений культурою, не високою культурою, річ певна, а отими вигодами, — так ото цей чоловік повертається до стану первісного мисливця й збирача з двома зазначаками стану: "ото полюю на поживу" — "а тепер живлюся". І що вже там зворушує того чоловіка над головою чи всередині, крім лету шуліки й булькотнечи в животі, поки полює на поживу й споживає, — то не кружляння часу, то стрілки на цифербляті, бо й поділки може не буть і не треба. Оце маєм часи, пори ще й доби... 

Хоч голки збирай

Нам звісно всім, що є лиш одна книжка, що її варто було-б найперше назвати Книгою. Це та, що тільки сама, з своєї середини й волі, розпечатується й розгортається. А вже друга Книга, то та, що про першу нам звіщає. А вся решта — то треті книжки, хоч яку візьми. Але ми радо читаємо їх, бо потрапимо збирати голки в соломі.

Наче боги

Автор роману-таємниці (таємниці смерти, а чого-ж іще?) бере на себе клопотання про розв'язок, ніби бог. І наче бог, він ховається за розслідником, чаруючи, змушуючи повірити, що бог не він, а саме той розвідувач. Але читач може звільнитися від чарів на півдорозі, розгадавши загадку. І тоді читач одчує себе богом до кінця малої історії. А Бог те все вможливив і вподібнив.

Щира слава

Щира слава — то коли вадить старій і дітям, бо дуже вже того батька багацько. А так:

— Хто в нас буде татусько? Письменник, кажеш? А-а-а, ну-ну...

Християнин-детектив

Ґрейм Ґрін (Graham Greene) — один із найвидатніших католицьких письменників. У всіх своїх романах він шукає за Богом. Шукати за Богом — то Ґрінів роман. Тому всі його книжки трохи детективні й трохи шпиґунські. Детективи розслідують і розшукують Бога, шпиґуни вивідують Його й збирають за Його відомості.

Сам пан Ґрейм, не знавши, що розвідник, теж мав себе за шпиґуна. Як автор він був остаточним пластуном. Дослідивши життя в усій його повні, зробив висновок, що Бог десь таки був: скрізь рясніли Його сліди й непрямі, неостаточні докази. Але Самого Його письменник як і знайшов, то не встиг чи не зміг про теє написати.

Більшість і меншість

Більшости ніде нема, до єї нехто не признається. Більшість істнує тільки в уяві меншости. Так сонце могло-б уявити, що його меншість, а довкола тільки великий, порожній чорний космос.

Меншости ніде немає, бо кожне думає, що воно меншість, а робить таке, що й більшості було-б соромно, якби та більшість таки сутніла. Меншість твориться уявою окремою людинки, бо та боїться лишитися на самоті, але й розчинитися в люді теж опасується.

У меншості не зігрієшся, у більшості не прохолонеш.

Все одно

 Один хвилозоп, скликавши іспит, подивився на сьвіт і звернувся до своїх учнів:

— Кому не все одно, той не хвилозопчук. Затямте мені: все — одно.

Канонічний корпус

Щось у нас той канонічний корпус красного письменства проістнував дуже вже недовго, хай-би ще побув. У британській традиції то основа спільної культурності, "дорогої" школи. Коли така основа вистояла століття, з єї вже можна й кепкувати, однак вона й тими кпинами підмуровується. 

Вислід нашого будування хати з лободи — недоконаність мови в интеліґенціїї, интеліґенцька надобов'язкова очитаність.

Скоро-но спробували врядити якийсь канон, а вже до його з ломами та копаницями кинулися навіть навіжені свої, а що чужих — то аж ціла хмара. Он у Грабовича була-ж книжка за Кобзаря "Поет як мітотворець". Наші великі мітотворці мають непорушно посідати своє високе місце. Бо в головах людей, цілих народів — змажка та суперека мітів, а не наук. До того, ніщо в нас іще не зносилося, не придавнилося: ті самі голод, холод, кріпацтво, нескінченна непевна війна. Й виказування самому собі зневіри: рідною мовою, просто в відбивок малого вкраїнського люстерка. Парадоксальним чином навіть руїнники, всілякі мудровані трікстери — то наші традиціоналісти. Як казав один мій друг, тут у нас усе вкраїниться. "Ні," — заперечував я йому, — "тільки зрошується малими вкраїнськими росами — малороситься".

Без сьогочасности

І як ті бідні письменники змальовують сьогочасність?! Я от і за грощачча-б не зміг. Це як ловити голими руками карасі, коли й на вудку не бере. Воно все так дуже міниться та минає, що всьвідомиш тяжко, подаси гарненьке змальовання, а тебе вже перший-ліпший цупить за ґудзика:

— Тю! Та коли-ж це було?! Он послухай лишень моєї мови...

Слухаєш тої мови — й кортить запірнути в якусь непрозірну для сьогочасників давнину.

Невтішна діягноза

Ти звешся ерудит. І це добою зовнішніх, незалежних, окремих, оддалених пам'ятей, куди всім є хід. Ніхто нічого не зна й зразу всі геть усе пригадують — аж очі ясніють вічністю, ніби в хаті затемна засьвітили, а темно буде цілий день і взавтра теж, і завсіди. І ти за гуртом не знатимеш уже нічого. Пора збирати перепорилася.

Немає спогадів

Немає спогадів, чудова днина... Може я її присьвячу самій собі, бо спогадувати — то порівнювати. А з чим можна порівняти обмирання? Цілісьнікий день стоятиму на осонні, як повнісіньке відро зранку з криниці, й ловитиму поверхом і глибінню рідких у потемряві зайків. Потемрява, помрака, але мені нема до чого рівняти горбате, бо нема нині споминів, так і календар пише.

Краси на стіл не подаси

І от іще пекуча приказка: "Байдуже врода, аби була робота". Дуже доречна про наші часи. Вроду можна й не показувати, бо нема де й кому. А по комірках ляличих відеосеансів усі голівки на пучечках однаково гарні. У малесенькій шпаківні й причепуритися — не велике діло, як кого кортить. Тому бренить той жайворонник, куди на сьпів прилітають не птахи, а корм. Не так та птиця, як її коритце.

Мистецтво марноти

Через тую карантену я так заважив культурно, що заледве вже повертаюся в справжньому сьвіті. І що-ж каже мені мистецтво? А все те саме, хоч яку книжку вхопи, хоч на що задивись, хоч чого послухай, все те саме, що колись присудив був сам Проповідник: що той "справжній сьвіт" — наймарніша марнота, марнота над марнотами.

От якби Проповідник писав свою книжку нашою добою, то далеко не поступив-би: редакторове прочитали-б "усе марнота" ще в першім уступі й сказали-б: "Та ясно, облиш!" І лишилися-б ми без вічної проповіди. Але давно та книжка писалася, то вже ми тямим, що марнота марнот.

У великому корпусі марноти обертаються марні коліщатка, марні пальці вперто тягнуть марні ланцюги, коло тої марної машинерії метушаться марнотинки, впадають марнотолюбці... Марнота лягає шарами, верствами, кучугурами... Одно слово, марнота геть усе. То на віщо-ж так багато й вигадливо кутушкати нас у гігроскопічну вату марудних спостережень? А щоб нагадувати за те "геть усе". Бо, погляньте, скільки в нас того "геть усього". Скільки нас коло того "геть усього" скаче. Геть його все, от геть і геть!

У холодку

Коли починаєш соромитися людей, перестаєш боятися Бога. Бо там, де сусіди мовчали й вороги не знали, бачив Він. Уявити собі життя на такім осонні, на такім пригріві дуже важко. Лекше сховатися від людського осуду в холодок.

Однак од неприхвали ніде не сховаєшся: стільки кругом безупинної байдужної стежі, стільки розшукових програм. Боятися їх усіх — довго й складно. До того, й вони самі — під чавами страху Божого.

Історичний правопис

Коли "не вже" писалося окремо, на всяке "не вже?" можна було просто й гідно відповісти "вже!".

Як кінець сьвіту відміняється

Кінець сьвіту відміняється. Ось як це буде:

Кінець сьвіту треба відміняти.

Не можна не відміняти кінця сьвіту.

Даймо відмінитися кінцеві сьвіту.

Ми відміняєм кінець сьвіту.

Жиймо з відміненим кінцем сьвіту.

Помирімся на відмененім кінці сьвіту.

Ну, як ти, відмінився, конче сьвіту?

Кінець сьвіту відміняється

З переможними реляціями щоглових матросів я цілком згоден, як християнин і самовидець доби таки бачу й сам: кончина сьвітові не скасувується — вона лиш одміняється. Кінець сьвіту дається знати приглядаючись: він іздалеки міниться, переміняється. Що-ж, на те він і кінець — і не чогось собі, а самого сьвіту.

Цікава школа

Малий Тиміш готується до четвертої кляси. На щастя, має книжку: там літературне читання, рідна мова, математика, природознавство. Але-ж назва не теє — "Захоплююча літня школа"! Де вона, в якому літературному читанні вичиталася, в мові викохалася, в арихметиці вирахувалася, в якій природі пізналася така "захоплююча"?! В нашій мові, як звісно, віддієслівні прикмитники на -уч-, -юч- беруть наголос саме на цей наросток. Але всі такі прикметники (акучий, біжучий, летючий) творено від коротших дієслів, щоб не було мові "захоплююче" аж на п'ять складів. Чом-же на крокодила позаздрився зьвіринець "Літньої школи"?

Бо "Літня школа" з директором, що має нележне вкраїнське прізвище, в "розроблюючомуся" "навчаючому" посібникові просто вдалася до кальки. Ну, як сказати "увлекательный"?! Ага, мовчите! Там є питомі слова, що справді захоплюють (заметливий, захватний, знадний), та не до школи вони хилять. То чого-б не назвати школи просто "цікавою"?! Бо-ж по нашому не конче треба казати "интересна". Цікава — то-ж і є "захоплююча".

Бо йнакше старий Тиміш і його перевесники й онукам, і прагонукам розказуватимуть:

— А от колись була мова, так уже мова! От слово було — "захоплюючий". Так то-ж слово було, га?

Об'єктивні обставини

Тямлю, що обставини об'єктивні — либонь саме тому вони дурні, як ступа?! Скільки вже в тій ступі стовчено, а товкач знай гупа та й гупа. Так бувають дурними аж надто об'єктивні люде, що просто добачають і кажуть навпростець. Хай-би собі бачили, ті очі, та на віщо-ж так коротко й ясно?!

Неспалима купина

Коли вкраїнці всьвідомили себе народом, вони вже були християнами. Спершу прийшов до них Бог, а потім Україна. Власне, Вкраїна ще йде до них, не прийшла. Християнство — то найвище, що наша людина спромоглася довідатися про Бога. Аби не забути, поки сподіваємося Вкраїни. Бо вже повертаються до купини. Та Бог, коли хоче, може бути й купиною — неспалимою.

Ніхто не зна, як вірили ті погани, наші пращури. Пращури всіх сьвітових вірних були поганами. Але як вони вірували? Гадаю, так, як ото ми пораємо свої дрібні душевні справи, самі знаючи, що вони мізерні. Порали мізерні справи, дожидаючи колись великого Божого діла.

Більш нічого

Так, я хочу кинутись у пущу, в дикі нетрі рідної мови. І хай спина мені торохтить од груддя, пожбуреного тими, хто кричить, буцім я більше нічого не можу. Так, більше нічого не можу, тільки кинутись. Але-ж і вони більше нічого не можуть — лиш кидатися, кричати своєю московською, їсти слова, як позичене в темряві неуцтва морхле, недоміряне збіжжя.

A sad man

 A sad man. Ота байстрюча ангелянська мова, що в нас істнує лиш у шкільних зразках (просто школи різні) cьміє віддавати трагізм у такій односкладній простоті. Наша мова зразу кидається вдокладнювати й усе псувати: "сумний дядько", "жалю гідний чоловік", "бідолаха". Чи "невдаха", боронь Боже. Хто невдаха — я!? Ні. I am a sad man. Воно все гарно, як то бува в українській мові, але не те. Бо й він не смутний і його не шкода нікому, й усе там ніби гаразд. А таки — a sad man. І поки він собі живе, все, що в сьвіті робиться, ствердужує його стан: a sad man. І саме той, хто нічого не вмів і вже нічого не навчиться, саме a sad man, симхвонічно суголосний сьвітові, його грімким звитягам. Бо всі ті перемоги долають саме його — a sad man. І сам сьвіт був сотворений Богом, а потім перетворений таки ним — a sad man. І нічого доточити, нема відповідного прислівника: "very" там чи "extremely".

Хіба так: a sad, sad man. Like a red, red rose without love.

Природня зона

Найбільші природні зони - то не тундри, не савани й навіть не лісостепи, а коти. В котах можна звікувати вік і нічого, крім котів, не побачити. Хоч скільки мандруй, од котів не втечеш. А де коти, там більше ніщо не загуститься.

Кінець українізації

Бідні-бідні Йван Бойків, Овсій Ізюмов, Григорій Калишевський, Микола Трохименко! Свого "Словника чужомовних слів" вони видали 1932-ого року! Словник вийшов, а на дворі кінець коренізації, кінець коренцеві. Озирнувся словник і дуже зажурився. Уявляєте? Легко, знаю. В нас кінець українізації може настати як "га" сказати.

Маґія слів

Слова "ніде", "ніколи", "ніхто", "нічого", а також "десь", "колись", "якось", і так величенькі в українській хвилозопиї, за умовин моровиці десь якось робляться ґумовими торбами, що вміщають геть усе. Т'але з тих торбів годі чогось дістати й навіть облапки ніхто ніколи ніде нічого не може знайти. Колись доведеться все витягати, та як? Знов ніхто не зна.

Сконстатація очевистости

Переклад "Вечорів на хуторі біля Диканьки" та "Миргорода" ориґінальною малоруською мовою (переклад Івана Лакизи та Павла Филиповича, 1929-1932 рр.) нащодок попівського роду Яновських читає як сконстатацію очевистости. Письменникові з гетьманським псевдом Гоголь очевистість вадить у всіх своїх хвормах, бо з його автор дуже ориґінальний. Таким побитом ориґінальність вадить ориґінальності.

Чуже як мертве

Наші житки душить чужа заваль. Вона не лежить, а лізе істнувати замісць нас, а ми навпаки пробуєм оживити чуже собою. Отаке буття.

Своє пізнаєш у виполоненій голові: речеве піде, а змії-генії лишаться в спустошеній хаті.

Крижана сіль

Нині сьвято, то треба розговітися. Жінка дістала з льоду два кавелки мороженого мняса, нашого морозива. А теща десь має солоне сало. Так ото в нас лід і сіль. І нема чим розчинить, бо не насипається чарка.

Одно

У нас байдужих чогось уже привчилися вітати ненавистю: як то так усе одно?! А їх треба привертати небайдужістю, бо таки ми одно.

Між двох бігунів

 Як хто має себе за культурного, то хай уже культуриться, тягає баґажа. А коли справді все 'дно, мовна потреба невеличка, то чого-б і не помогти мові зневаженій, пониженій та ще й рідній? От кого треба просити, до вкраїнства припрошувати, а не зацікавлених культурників. Ті, де зацікавлені, то там уже й прилипли.

А це як носити з собою торбинку, горточок старого полотна, з друкованим простеньким українським узором: і природу од чужого плястику трохи вбережеш, і поведінку якусь викажеш.

Мова, з одного боку, річ прикро громадська, а з другого — гостро интимна. Маленька людина, між тими бігунами бігаючи, або одного не відчуває, або не добачає другого. Приїздиш у загал із провінційної хати, в їхньому оббуваєшся, старого одкидаєшся, то так і кортить розчинити свій голос у гомоні нового околу чи як воша кожуха держатися хатньо-звичайного, не вважаючи на громадянські гасла.

Київ, із цього погляду, — викапана Вкраїна, тільки що меншенька. Годі заперечити, що життя тут побільше чужомовне, а саме полуденно-московське, як брати державно, то можна сказати, що й дисидентське. Це тільки в нас уже десятиліттями можна почути матір і доньку, що любо балакають одразу двома мовами. Мати переїхала до столиці й негайно заходилася коло якого простого людського діла, а говорила й далі так, як звикла вдома на селі. А донька вже тут виростала, по міському вишколювалася, тож і їй не з руки навіть межи своїми вкраїнкою прикидатися. Вони одна одну шанують, люблять, розуміють, а спільної мови літерально не мають.

Отаких-то треба нам запрошати, саме з тією приключкою, що "мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні". Саме до цього засновку випадає доточувати наше "та не однаково мені". 

Не оббувається

Треба знов принатурюватись, а вже натури не вистарчає: всю протряс і позичити ніде.

Петропавлова днина

Нині й Петра, й Павла. Хто знає їх, тому й одного стало-б. Яка християнська щерть, яка повня дня! Не вже ми, подорожні джуми-моровиці, віддалені, масковані, з митими до білої кости руками, лишимось і сьогодні порожні, недостатні, непросьвічені, темні, як передранні хати?

Повільне читання

От кажуть, що, щоб красно говорити, тра багацько читати. А скільки кругом людей, що читають, наче їм починено, а мова як була кухенна, так і є. Я-б сказав, що треба читати повільно, тоді заговориш красно. А як не виходить, то ще повільніше, щоб думки встигали наздоганяти.

Загорілість

У Кримського з Єфремовим словник пише, що загорілість — те саме, що й бузувірство. А в нас кругом скільки людей ходить загорілих, запальних! Так самі за себе й кажуть, що загорілі, щоб окіл стерігся. Не варто дражнити їх міжмовними омонімами. На щастя, "бузувірський" буде "загорільський", то вже не поплутаєм смаленого з навіженим.

Psychopatia nationalis

Як почитати "Psychopatia nationalis" Кримського, повість, скінчену року Божого 1890-ого, то стає ясно, що ми з тою нашою мовою як і поступили, то дуже вже недалечко. Та не те диво, що недалечко, а диво, що поступили або навіть, за Керроловими законами, тихцем біжучи, стоїмо на місці 130 рочків. Бо народ давно відстав, як ті чумаки від валки, й лишилися тільки вічна сіль та сиві воли.

Тут сиві оглянуть себе й заперечать, що хай я що хоч, а таки вони не воли. Але й не огирі, кажу, бо огирі вже-б кудись нас та й вивезли. Чи не мули, бува? Впертість віслюча, але називати полишену народом культурну клясу ослюками язик не повертається. Хоч безплеменні, але не безснасті, тому будуть мули.

Непотрібні пастирі без пастви, провід без поводу, добірне товариство без загалу, вершки без вишкребків. Добре, що поки ще боронить нам мову закон. Т'але сказано, що "закон, мавши тільки тінь майбутнього добра, а не самий образ речей, тими самими жертвами, що завжди щороку приносяться не може ніколи вдосконалити тих, хто приступає." (Євр 10.1). Закон і право завсіди можуть одібрати якісь судді чи царі. "А віра — то підстава сподіваного, доказ небаченого." (Євр 11.1) Так давно сподіваного й іще досі небаченого тріюмфу нашої мови.

Як мовні янголи

 Приказки — то остаточна мова. Коли цілком сказано, складається приказка. І потім можна, не пошиваючись у дурні й не брешучи, без кінця перемовлятися самими приказками — славити мову в її ідеальному стані. Як мовні янголи.

Мама оповідають

Мама оповідають, що в Київі за німців дуже їм у погребиці смакував баняк картоплі, звареної в лушпині з додаванням кришеної цибульки з олією. Коли приступалися до баняка, то то вже був поступ! Вони й досі собі отак полюбляють — пригадуються здобутки.

І в мене тепер така страва на столі — то ціле весілля. І дуже запопадливо я схиляюсь перед таким поступом. Добре, що німців уже нема: не бачать — от і не сором. 

А там якісь ізнов у Космос знічев'я полетіли — зореліт такий, як баняк із п'яною бараболею. Теж поступ у людей, проґрес.

Із Баньяна

Правовладдя (Rule of Law) — то даремна мрія. Бо Право (Legality) живе не в Місті Закону, а в Місті Звичаю (Morality). Так показав нам Джон Баньян (John Bunyan) у "Поступі прочанина від сього сьвіту до сьвіту прийдешнього" (The Pilgrim's Progress from This World to That Which Is to Come) ще 1678-ого року. Право має сина Звичайного (Civility). То хто тут кому батько?

Міняється звичай і з ним управнення. Люде не трусяться перед Законом, а впадають коло зручної звичайности. Правність може величатися хіба церемоніяльним гонором Верховенства права.

Нічний дороговказ

Балам-бам! Це був дороговказ. Удар битого шляху. Запевнення певної дороги. Справді правдивий шлях. Шкода, що кругом глупа ніч, що задмухали всі зоряні каганці й розкидали місяшне вогнище.

Замовкає річ

Річ назвали дискурсом і вона як стій пополотніла: настала пора починати замовкання. Тільки й оголосила: "Вечір. Ніч." І все кругом мовчки метнулося сіріти та чорніти, як у театрі перед новою дією.

Рідне місто

Я так давно люблю Київ, що навіть не пам'ятаю, відколи він перестав мені подобатися. Але не з його то причини — з нашої. Тому люблю далі, жалуючи.

По німецькому показу

Шнайдер-Шевельов то наш "куций німець вузловатий". Шевченко його, саме його прочув. Бо той німець таки показав. Але ми "по німецькому показу" добре не заходились.

Сурми заграли

Я виступаю за глибшу хвонетизацію нашого правопису. Чуєте, як виступаю? Аж сурми заграли...

Лінія розмежування

Мова — то contact line чи йнакше лінія розмежування. Там контакт і там що-дня стріляють і гинуть.

Сьогодні Купала, а взавтра Івана

Молодша дзвонить мамі:

— Мамо, я дуже хочу нині говіти, щоб узавтра причаститися, але-ж і їсти дуже мене кортить. Що робити?

Оце-ж таке в нас сьвято двох вір: сьогодні Купала, а взавтра Івана. То їсти чи говіти? Дуже мудре, так і не розв'язане від народу питання. І добре, що так: як-би розв'язали, то то вже була-б не хвилозопия. Хвилозопию не цікавлять розв'язані питання. Наших українців, виглядає, теж.

Церква в масці

Завдяки карантені, що позабирала гроші й уже навіть спитується робити продрозкладку, тепер можна лежачи слухати службу Божу — змарнілим, зате здоровісіньким. От нині Йвана... Ах, усе поплуталося: нема чого їсти, а ще й піст; нема чого їсти, а воно-ж сьвято. І Церква ніби в масці. Люде в неї питають:

— Маско, я тебе знаю, але ти хто?

— Я, — каже, — Тіло Христове.

— Справді?..

І всі підходять помацати, пробують повірити.

Щоб не впасти в перелаз

Слава Богу! Є ще в Україні поважні, гідні людиська — не всі ще казяться, на хату повилазивши. То вже хисткому вкраїнцеві є, на що спертися. А не тільки на тин, щоб упасти в перелаз.

Як пес у ярмарок

Хто куцо думає, той довго потім пише. А читачі ходять, ноги ламають. Таки воно треба, щоб читач пропав, але як пес у ярмарок, а не в довгім рівчакові, короткою лопатою копанім.

Без канону

От люде хваляться книжками, що прочитали, показують окладинки. Це ще пішло від тої доби, коли ходив низкою тузінь книжок: шість годилося прочитати, а ще шість — так знати, що вони є. Читали й поза тузенем, але то вже був марґіналітет. А тепер я в тому марґіналітеті живу, пропав як пес у ярмарок. Сидиш, мов ув архіві: щось візьмеш до рук, погортаєш, учитнеш. Пробуєш хвалитися — стинають плечима: що воно, хто воно?

До смаку мені й одне, й друге: що були колись канон і корпус і що нема вже їх більш. Тепер маю свій тузінь — вільний, козацький: пристають до куреня, переходять. Хай ніхто й не бачить — байдуже: я з того старого книжаччя де-чого не вгриз, а моїх нових цеглин геть ніхто не гризе, хіба мишва.

Чи показати людям Сьвяте Письмо? От уже де всі знають, а ніхто не читав.

Аби не суперечка

Як мене дратували були оті "продукти"! Так уже кортіло, щоб були харчі. Бо мова наче того вимага. Далі бачу: не харчі, а харч. Читаю Гамсунів "Голод". Вельми виразно. А тим часом купуємо трохи їжі, щось їдке, їдоме. Зате вже їжа дуже виразна — наче перший Гамсунів роман. От гречана каша справді сама себе хвалить. Нехай буде гречка. Аби не суперечка.

Рухома фортеця

З усієї культурної пам'яти знадобилося лиш одне: мандруєш возами в степу, щось тебе напасти, хтось на тебе наскочити може будь-коли. Падаєш за віз на голу, тверду землю, перевертаєш воза. Засипаєш воза голою, твердою землею. Вивертай і виверчуй ланцюга, чіпляй до чужого воза! Так і отак. Тепер уже можна чимось оборонитися, за возами лежачи. Більше нічого не треба з возами в степу.

Патріярхальне господарство

Патріярхальне суспільство — не самоназва. Це Кронос (Κρόνος) із серпом походжає довкола Уранового царства:

— От маєш патріярхальне суспільство, погляньте лишень, яке воно несправедливе до Геїного материнства, Гея (Γῆ) немає вибору!

Далі вже до Кроносового князівства з колодачем у халяві приглядається Зевс (Ζεύς):

— Яка-ж тут жорстока патріярхальність, яке впослідження Реї (Ῥέα), яке збиткування з її материнства! Геть таке!

Але-ж і Зевс — патріярх, син свого батька. І треба вже комусь підбурити Атену (Ἀθηνᾶ): вона носить меча до того, що мали Уран (Οὐρανός) і Кронос і ще досі тягає Зевс. Бо, подумайте, як ведеться бідолашним Гері (Ἥρα), Каллісто (Καλλιστώ), Каллірої (Καλλιρρόη), Леді (Λήδα, леді!), Лето (Λητώ), Мнемосині (Μνημοσύνη), Немезіді (Νέμεσις), Дії (Δία), Данаї (Δανάη), Деметрі (Δημήτηρ), Антіопі (Ἀντιόπη), Іо-Хворониді (Ἰώ, Φορωνίς), Метіді (Μῆτις), Персехвоні (Περσεφόνη), Теміді (Θέμιδος), Тетіді (Θέτις), Тебі (Θήβη), Хтії (Φθία), Егіні (Αἴγινα), Евримедузі (Εὐριμέδουσα), Евриномі (Εὐρυνόμη) й навіть самій Европі (Εὐρώπη)!

Фобіянство

Свободи слова насправді немає, зате маєм свободу пашквилю. Треба говорити невільно, треба боятися, мати фобії. Й наперша фобія така, щоб тебе зненацька не названо якимсь фобом. Фоби теж ніби бояться, але не так, як треба. Тому вони гнані й можуть навіть лишитися голодні, як-що праведні боягузи подужають одперти від катедри.

Кода

Дуже дивно, що людина мусить старітися й умирати. Невідомо, звідкіля береться саме отой мус. Адже-ж ясно, що тіло замислене як mobile perpetuum. І це вічно рухоме, живе й оновлюване не підозрює, не вірить, що в ньому десь криється якийсь ключ. І той ключ звідкись нишком витягається. І вся хвалена нашою добою перманентна мобільність починає чмихати, чхати, чевріти та чав'ядіти.

Чому, як? А справді, смерте, де твоя перемога? Де ти ховаєш од неї код? І як ти знаєш нашу коду?

То все мабуть неспинений час цокає, теленькає й оглушає життя. І воно, глухе, починає нестямно себе кінчати.

За пробування

Як уже хочеться бути. А не бувати. Не добувати. І навіть не видобувати.

Розвинений соціялізм

Працювати цілісінький день стало якось дивно. Хіба сторожем: сидиш собі над чужим добром, думаєш, дрімаєш. А тут ні — щось таки робиться. Ще й обідня перерва! А грошей, диви, й на каву нема. Ні, вже так позвикали: пробалакаєш годиночку, ну, півтори та й можна шабашити, обробилися. І вакації будуть, канікули, відпустки. А як-же: липень оно, серпень — звикли-ж одпочивать.

Якийсь такий надмірно розвинутий соціялізм учинився. Тільки грошей чогось, кажу, не довезли.

Добині діти

Сприймати злидні як абстракт, одволіклість уже якось і нечемно буде. Злидні пішли дуже вже живі, жваві та виразні. Вони мають неповторне лице, а поганому виду, як відомо, немає встиду. Й пригадалося, й стало ясно, що злидні таки антропоморфні чи людоформні: плутаються під ногами, б'ються, верещать. Доба привела діти.

Повітряний крам

Колись наша осьвіта торгувала чистим повітрям, далі — занечищеним, а тепер — так і просто отруйним. То либонь через пошесть, то вона, клята, причиною.

Вісім гріхів непрощенних. Гнів

У нашому сьвіті гнів уже не гріх, а чеснота й право. Праведний, спасенний, справедливий — ось який тепер гнів настав. Звісно, як-що то гнів правого, то-б-то дужого. Колись гнів урівноважувався чеснотою терпцю. "Хто має терпець, той буде мистець.", — умовляли себе вкраїнці-християни. Тепер терпець хіба вадить. Чеснота гніву натомісць парується з чеснотою страху. Дужому — гнів, слабкому — страх, така симфонія. Перестав боятися — починай гніватися. Незмога гніватися — нумо боятися.

Глузмовитий сьміх

Ох, пригадую з дитячих літ, що мали ми якусь "емоційно забарвлену лексику". Тепер навіть у тих дрюкованих на її місці — московська мішанка. Швидше-б сказати, нашу мову забарвлює емоціями лиш тяжке зґвалтування. І які-ж емоції виникають із того приводу — сором, смуток? Ні, глузмовитий сьміх.

Клясична хвілологія

Небагатий я на осьвіту, ледачий на науку. Mea culpa, mea maxima culpa, на латинськім слові пробачте. Але сьогочасний осьвітній рівень задкує, як одплив, і вже я відсуваюся на якісь глибші пляни. І далекооко мріє певна клясична хвілологія, наче вітрильник, що постоїть-постоїть на рейді, як університецький поплавець, і поплине кудись уже без нас.

Мі-мізкування

Вірю всім. А надто интелектуалам, що щиро виставляють своє мімікрування як мі-мізкування.

Простота звичаїв

Така кругом простота звичаїв — аж до памороки, аж до нестями, аж до самого недоумства.

Читацьке листя

Иноді беруся щось читати, бо розумні кажуть, що розумне. Дочитую до третього речення й думаю: тю, це-ж і я-б таке почав! Тільки-б кинув на тім самім місці, де оце й читачем одпав. А взагалі з дерева життя опадає читацьке листя. Про кого-ж воно, скажіть, вічно зеленіє, як нема кому коло його помудрувать і нема кому послухать, пороззявлявши жадні, голодні роти?

Не актуальність

Маю в собі таку браму, що зветься "Несьогочасність". Я сам тільки воротар: стою, пропускаю ґоли. Дружини не знаю ні тогобічної, ні сьогобічної, і на що грають, не тямлю. Не відаю, коли брама зачиняється, коли розчахується, коли ширшає, коли вужчає. І що там усередині — то теж іще хтозна. Аби не актуальність, заставлениця банальности.