Батьків син

 Дивний чолов'яга ходить потягами київського метра: чистий, охайний, а якось одразу знати, що якийсь юродивий. Уже літами він і до діда дотягає, а все носить мовчки між людьми батькову сьвітліну й короткий його життєпис на картонці, писаний доброю вкраїнською мовою. Там старанною рукою виведено, що батько був 1912 року народження, а на сьвітлині бачимо молодого червоноармійця в будьонівці. У Першій Кінній послужити не встиг, українців під орудою хохла Буденного не громив. І слава Богу! А шолом — то, либонь, од служби в якійсь уже "мирній" червоній кінноті. Батько таки загинув, ніде не подівся, але вже на Другій сьвітовій війні, як усі.
Шкода діда, але де тут, здається, логіка? Юний батько старого чоловіка, будьонівка на вкраїнському селянському синові, сьвітлина — з одного життя, а смерть — з другого й останнього... І цей дідусь, що мовчки просить у людей на батька...
Молодий колгоспник помер, але залишив по собі скаліченого його життям і смертю єдинака-сина. Не могла дитина за себе подбати, й уже десь по війні почала ходити з торбою, просячи на своє сирітство.
Минули роки, завкраїнилася Вкраїна, а сирітство та безрадність лишилися ті самі. І померлий молодий батько досі годує свого єдиного сина — має догодувати до Отця Небесного.