Одчинення

 Тепер воно настало людям так, що все не тепер, а зараз. Чужа, всюдисуща мова кричить "січас", а мені все вчувається "се час". Се час сичить. Ні, він шелестить. Але не як липа. А може й як липа, тільки така липа, що не ми минаємо, а вона нас минає. Минає й шелестить об нас зеленим листям, ніби молода дама шовковими спідницями, що йде кудись ув одній їй відому й одній їй належну вічність. "Ви знаєте, як липа шелестить?.."
Життя повсякчас у розпалі. Ніби всі виїхали човниками на катання. І в кожному човникові розпал життя: срібні весельця, фіранки, серпанки, запонки, ніжні холодочки. Музики, сьпіви, тихий сьміх...
І раптом тобі кажуть: твоє життя скінчилося вже давно, мільйон срібних сплесків тому, а ти все катаєшся й розпалюєшся — геть із човна.
— Куди?
— А в воду. Там десь і дно єсть.
— А мої течки, я все збираю течки!..
— Збираєш? Без тебе розберуть.
І тільки шубовсть — як листя зашелестіло.
А там чомусь лікар, а не посланець:
— Я хочу Вам сказати, що справи Ваші не такі вже й кепські. Пропоную спробувати...
— Ні, не треба, я хочу просто до Христа.
Просто? Але чи се просто? Се час! Але вже почалося м'яке занурення, вже одне по однім одчиняються під спиною якісь послідовні донні дверцята. Зайшло відчинення: "Ви чули-ж бо: так липа шелестить."