Не запрацювали

 Василь Великий каже, що будь-який призвід до лінощів є призвід до гріха. Це суть доброзвичайности. Але з цього погляду виглядає, що наші виїджені голодомором селяне були не грішники, як де-хто судить, а сьвятії мученики. Бо вони спали на кулаці, а бити байдики просто не вміли. Це через них народня мова не знала любого интеліґентному панству "доброго ранку", а давала на "добридосвіток" (коли встали) й на "добридень" (коли стрілися білим днем).
Один гріх був у селюків: не повірили ані соціялістам і революціонерам (а хто їм повірить?), ані не схожим на них "демократичним хліборобам" (вважаю, що даремно). Повірили отамануватим гультяям, та й то не на довго.
Хотіли спокою в своєму хутірному вкраїнстві, а не щоб "котилася лавина" й "валилася руїна". А голоду не боялись, бо знали, що запрацюють.
Не запрацювали. Але то не їхній гріх.