Є два фільми: мистецьке кіно "Кубанские казаки" (голодного 1949 року) й документальне "Кубанські козаки" (буремного року 1992-го). Останній фільм присвячено двохсотій річниці висідки чорноморських козаків на Тамані. Любите "Запорожця за Дунаєм"? Ото вони сіли в човники й просто з опери ("підем, серце, в рідний край!") запливли в гирло Кубані.
Оце подивився й не маю спокою. Які лиця! А надто в тих січових дідів-вусанів, що від далекого 1992-го всі вже повмирали! Ось воно козацький рід — його зерно, його золоте насіння. З них і Ріпин малював отих своїх славетних глузливих "Запорожців". Отакими могли бути українці, як-би... не кидали зброї.
Оце подивився й не маю спокою. Які лиця! А надто в тих січових дідів-вусанів, що від далекого 1992-го всі вже повмирали! Ось воно козацький рід — його зерно, його золоте насіння. З них і Ріпин малював отих своїх славетних глузливих "Запорожців". Отакими могли бути українці, як-би... не кидали зброї.
А ці вийшли зо зброєю, як потім виходили скрізь їхні родичі "Чорні запорожці". Приїхали на чорнозем, поставили церкву й заходилися вірно служить.
Цього фільма треба було-б одтоді на що-день крутити на ТБ. Але не крутили — й ясно чому. Там уся доля вкраїнства, як у клубочку: бери й розмотуй.
Спершу поголили оселедці й завели донські чуприни. Потім до вусів додали донські бороди. Ще потім до чорноморського додали лінійне донське "козачесьтво". Курені назвалися станицями, кошовий отаман — наказним.
Так і пішло. А вони-ж тільки хотіли бути вкраїнцями, народности багли! Самодержавиє прийняли, православиє вже мали. Але не такої народности треба було хазяям. Посьпівай, голубе, заїж варениками — й бувай собі "спільноруським".
Проте мали вони й мову свою, й письменство, й театр. Якось і школу їм дали побавитися. Було колись: сам Петлюра їздив їх українізувати. Та що там Петлюра — Міхновський!
В'ється в'юн, в'ється хміль... А вірьовка плететься. І, як звісно нам, скільки вірьовку не плести, а кінець їй буде.
Логічний кінець було видно вже тоді, року 1992-го. Ясно було з гутірки козачої: ми, каже, руські, але просто не такі.
Вже не вкраїнці. Але в Україну де-хто повернувся. Із зброєю, як колись хотів Захарій Чепіга. І з бородами, хоча без оселедців. Бо руські.
Ой, пильно нам треба було дивитися те кіно документальне! Чверть століття тому ще не пізно було вберегтися кубанських помилок. А тепер можна переглядати, щоб поплакати. Бо ми вже мудрі. По шкоді.
Цього фільма треба було-б одтоді на що-день крутити на ТБ. Але не крутили — й ясно чому. Там уся доля вкраїнства, як у клубочку: бери й розмотуй.
Спершу поголили оселедці й завели донські чуприни. Потім до вусів додали донські бороди. Ще потім до чорноморського додали лінійне донське "козачесьтво". Курені назвалися станицями, кошовий отаман — наказним.
Так і пішло. А вони-ж тільки хотіли бути вкраїнцями, народности багли! Самодержавиє прийняли, православиє вже мали. Але не такої народности треба було хазяям. Посьпівай, голубе, заїж варениками — й бувай собі "спільноруським".
Проте мали вони й мову свою, й письменство, й театр. Якось і школу їм дали побавитися. Було колись: сам Петлюра їздив їх українізувати. Та що там Петлюра — Міхновський!
В'ється в'юн, в'ється хміль... А вірьовка плететься. І, як звісно нам, скільки вірьовку не плести, а кінець їй буде.
Логічний кінець було видно вже тоді, року 1992-го. Ясно було з гутірки козачої: ми, каже, руські, але просто не такі.
Вже не вкраїнці. Але в Україну де-хто повернувся. Із зброєю, як колись хотів Захарій Чепіга. І з бородами, хоча без оселедців. Бо руські.
Ой, пильно нам треба було дивитися те кіно документальне! Чверть століття тому ще не пізно було вберегтися кубанських помилок. А тепер можна переглядати, щоб поплакати. Бо ми вже мудрі. По шкоді.
Немає коментарів:
Дописати коментар