Поварили чаєняток — добра була каша

Такий з мене українець, що тільки нині я вперше послухав славетну пісню "Ой, горе тій чайці". Послухав, бо шукав і хотів почути. А хотів почути, бо то була найдорожча пісня для родини Дашківських, родини моєї бабусі Антоніни. Зчаста збиралися родичі в її хаті й усе заводилося між ними сьпівання. Сьпівати було кому: всі Дашківські були музикальні, мали чудові голоси. В себе на хуторі Павлополі на Маньківщині, у власній садибі мали вони колись і сімейну оркестру, й сімейний хор і навіть театр. А було-ж їх тільки шестеро: двоє батьків і четверо зацілілих дітей.
Як-же так сталося, що ті родичі не передали мені своєї особливої пісні? Читайте дієписа України — там усі відповіді.
Леґенда про надзвичайну таємну пісню жила, рідні й вірні, всілякі гості все просили розкуркулених і виселених, а потім засланих хуторян її засьпівати на згадку про... те, чого нема й уже ніколи не буде. І вирослі діти (троє, без розстріляного старшого) пробували засьпівати її. Починали:
"Ой горе тій чайці, чаєчці небозі,
Що вивела чаєнята при битій дорозі."
Це виходило добре, вправно. А далі:
"Їхали чумаки, весело сьпівали..."
Від веселих чумацьких сьпівів усі починали плакати. Пісня уривалася. І так завжди.
Від тої родини моя українська основа. Що маю — спасибі їм, а чого не маю — то вже моя хиба.
Але було до сьогодні одне "не маю", успадковане від руїни як добро, як тяма, а не безтямність, — ота неможлива пісня, оте чаїне горе.
Комусь добра була каша, що весело варилася й весело їлася; а нам — чаша гіркого трунку, що ніяк не минала покоління за поколінням... 
Сказав Ти Сам, Господи, учням своїм: "Тяжко сумна душа Моя аж до смертї..."