Діялося це років п'ятнадцять тому чи й передше. За діяча був один тоді вже літній українець із цікавою, але не надто незвичайною історією. Народився він у незалежному місті під назвою Біла Церква, столиці Палієвої козаччини на Правобережжі. Сам я тримаюся думки, що Біла Церква після Палія, Могили, Абазина, Самуся, Іскри приречена назавсігди бути непокірним серцем українського козацтва, що все битиметься не влад із українською державністю.
Наш білоцерківець такої моєї думки своїм життьовим прикладом не спростовує: перше, що він зробив, то це віддався в науку до Москви. Там одружився з московкою й почав потроху хвируватися хазяйствечком у так званій Москві Великій. Народив двох синів. Але туга за рідним краєм не давала нашому землякові спокою. Якимись власними правдами й совіцькими неправдами той чоловік переноситься... — ну, не до Білої-ж Церкви справді? — переноситься він, звісно, до Київа.
Минають роки — власне, десятиліття. І от уже наш герой сивим удівцем в'їздить до першої своєї пристойної київської кватирі. Сталося це так пізно, бо був він твердим ворогом усякого кумівства й хабарництва — погодьтеся, що для першокиянина то хиба дуже величенька.
Але нарешті настав той давно вимріяний переїзд. Що брати з собою із старих житків? Дружина вмерла, сини виховалися в дусі "А у нас была великая страна". Натомісь наш патрійот уже давно нишком живе тільки Вкраїною.
Той чоловік виявися провидцем і предотечею: він повиставляв із хати всю велико московську культуру, заступлену загорьованими интеліґентськими багатотомниками 60-х і 70-х років того ще століття.
Це обурило рідних і вірних як безглуздий чин руїнництва. Але хто-ж може заперечити, що ніяка велика московська культура не терпить ані найменшого вкраїнського чину?
Посиротілі московські володарі дум змушено пішли з рідної доми, але на вулиці не залишилися — їх узяли приймаками нові интеліґентні оселі. У чому-ж сила цієї байки й до чого тут бідний Брюсель?
Усі ми хочемо, щоб те, що має неминуче статися, сталося по европейському. Вирушатимуть з українських хатів ешелони московської мудрости: комплетні збірки писаннів і окремі нетлінні твори. Вони зупиняться на брюсельській лінії розмежування й дожидатимуть своїх рятункових команд. Із домів протилежного переконання виставлятиметься все вкраїнське: спробу припасувати його до нерідного культурного життя мусимо відверто визнати невдалою. Стоси книжок, похмурі, відразу пристарілі, стоятимуть тимчасово поруч, не промовляючи, бо все сказано. Стоятимуть на умовній лінії мирного брюсельського розмежування, стоятимуть учасниками й сьвідками брюселізації Київа. Потім розійдуться ближче чи далі, але кожне в напрямкові свого бігуна. Так розходяться з евразійського бойовища два війська, бо одне не хоче Піррової перемоги, а друге розуміє, що поразка від Пірра ще тяжча за перемогу Піррову.
Наш білоцерківець такої моєї думки своїм життьовим прикладом не спростовує: перше, що він зробив, то це віддався в науку до Москви. Там одружився з московкою й почав потроху хвируватися хазяйствечком у так званій Москві Великій. Народив двох синів. Але туга за рідним краєм не давала нашому землякові спокою. Якимись власними правдами й совіцькими неправдами той чоловік переноситься... — ну, не до Білої-ж Церкви справді? — переноситься він, звісно, до Київа.
Минають роки — власне, десятиліття. І от уже наш герой сивим удівцем в'їздить до першої своєї пристойної київської кватирі. Сталося це так пізно, бо був він твердим ворогом усякого кумівства й хабарництва — погодьтеся, що для першокиянина то хиба дуже величенька.
Але нарешті настав той давно вимріяний переїзд. Що брати з собою із старих житків? Дружина вмерла, сини виховалися в дусі "А у нас была великая страна". Натомісь наш патрійот уже давно нишком живе тільки Вкраїною.
Той чоловік виявися провидцем і предотечею: він повиставляв із хати всю велико московську культуру, заступлену загорьованими интеліґентськими багатотомниками 60-х і 70-х років того ще століття.
Це обурило рідних і вірних як безглуздий чин руїнництва. Але хто-ж може заперечити, що ніяка велика московська культура не терпить ані найменшого вкраїнського чину?
Посиротілі московські володарі дум змушено пішли з рідної доми, але на вулиці не залишилися — їх узяли приймаками нові интеліґентні оселі. У чому-ж сила цієї байки й до чого тут бідний Брюсель?
Усі ми хочемо, щоб те, що має неминуче статися, сталося по европейському. Вирушатимуть з українських хатів ешелони московської мудрости: комплетні збірки писаннів і окремі нетлінні твори. Вони зупиняться на брюсельській лінії розмежування й дожидатимуть своїх рятункових команд. Із домів протилежного переконання виставлятиметься все вкраїнське: спробу припасувати його до нерідного культурного життя мусимо відверто визнати невдалою. Стоси книжок, похмурі, відразу пристарілі, стоятимуть тимчасово поруч, не промовляючи, бо все сказано. Стоятимуть на умовній лінії мирного брюсельського розмежування, стоятимуть учасниками й сьвідками брюселізації Київа. Потім розійдуться ближче чи далі, але кожне в напрямкові свого бігуна. Так розходяться з евразійського бойовища два війська, бо одне не хоче Піррової перемоги, а друге розуміє, що поразка від Пірра ще тяжча за перемогу Піррову.
Немає коментарів:
Дописати коментар