Як своїх учать, а чужих повчають

 Нарешті почали ми видавати книжечки для малих українців під назвою "Рідна мова". Але півжива хатня мова до книжки давно не влізає, до того, рідна мова — то не конче рідна річ. І от повчають нас де-котрі саме до речи, що мова тут не рідна, а тільки державна. Та й то слава Богу! Хоч закон, що стереже її державність, такий... реґійональний закон. Слово "антиконституційний" геть нам чуже, то й не скажу його, лихого слова.
А от навернувся на очі застарілий підручник 2008-го року "Русскій языкъ. Теорія. 5-9 класс", написаний двома професорками й докторками наук — Чесноковою й Бабайцевою. А до підручника — ось який епіграф, ось який напис на величному пам'ятникові теорії:

"Языкъ есть исповедь народа:
Въ нёмъ слышится его природа,
Его душа и бытъ родной..."
(Пётръ Вяземскій, "Англичанка").

Он воно як. Це теорія про своїх. А нам принагідно рекомендовано повагу до чужої сповіди, вживання в чуже єство, вживлення чужої душі. Бо побут у нас давно й так уже "родной".
Української-ж сповіди нема кому слухати, не споруджено ще навіть тої сповідальні, натура наша нікому не цікава — так, дурна простота. Гуляй душа без кунтуша, лиха прикупивши! І кажуть, що так і слушно, що так і було й має бути.
Ні, я-б іще трохи послухав Вяземського, а приклав його слово до народу рідного, поки душа в тілі, поки ще не закопали в юдолі повсякденщини. А то вже на тонку пряде, так, що й докторове не дуже помагають. Навіть докторове цілющих філологічних наук.