Стрільні кухвайки

Один поет написав чудову збірку віршів. Присьвятив її коханій дівчині. Вона його й знати не хотіла, а він присьвятив. Публіка книжку хвалила, интеліґенція поета носила на руках, не давала йому ніде на грішну землю стати. А дівчина зникла, як думав поет, від його слави й неминучого славного кохання тікаючи.
Десять років не міг поет написати ані рядка, вдень працював бухгалтером, а вночі дивився на зорі крізь шкляний дах і приречено дер аркуші на біле шмаття. Потім ізнов нещасливо закохався, але та друга дівчина не зникла. Навпаки: вона вподобала одруженого дядька й поетові нарешті вдалося написати другу збірку.
Це все байка. Тут нема ні словечка правди. Це сюжет із фільма noir, та й то — тонесенька, ледве видима бічна лінія. Могли й вирізати: справжні поети чудової збірки, може, й не напишуть, але не покинуть писанини ні за що. Дівчата їх люблять, а интеліґенції байдуже й до поетів, і до любови тої їхньої.
А кіно називається "Сьома жертва". Клясика жанру, 1943 рік. Уявляєте про що думали в Голівуді, коли в нас саме постало УПА?
А ви пам'ятаєте: наше УПА, наших поетів, нашу любов, нашу интеліґенцію? Он московці пам'ятають: і досі фільмують кіна про те, як у лісі стріляють кухвайки...