За козаченків

То добре, що сучасна московська мова покинула відміняти наші чоловічі прізвища на -енко і взагалі на -о. Принагідно відзначимо, що московська мова в Україні є запопадливо сучасною, дуже письменною. Таким робом, кожний енко завсігди вистромлюватиметься з московської торби, бо туди не влізає.
Колись можна було засвоїти Шевченка, назвавши його грайливо Шевченкой або й, шанобливо, Шевченком на український копил, як то ще радив Василь Чернишів 1911 року в своїй праці "Правильность и чистота русской рѣчи". Тепер, щоб засвоїтися, треба хіба що літерку "в" кінці додавати. Тоді Шевченкову в московській мові зразу стане затишно. Инакше енки не засвоюються Москвою: нагадувано їм, що чужі, що-разу, як називають їх.
Де-хто, однак, все одно не чує полуску. Якось я натрапив на кубанського маляра Сєрґєя Ґавріляченка, співця "русскаго казачества", того самого "казачества", що наробило нам тепер лиха на сході московського сонця. Ясно, що Сєрґєєв пращур тільки в українських козаків міг з Гавриїла зробитися Гаврилякою чи Гавриляком. "О" в кінці немосковського прізвища вимовляєтья як "а". Вимовляється, але не сьміє жіночно відмінятися. Стоїть Ґавріляченка на порозі "русскаго казачества", а зайти зась, бо заваджає прізвище. Тільки милується через поріг і образотворить.
Про мене, Семене...