Я нарешті, завдяки Бердяєву, до кінця збагнув, чого я так люблю синхронний переклад і боюся листовного. Рівнобіжний переклад являє підставу, интенцію, потенцію творчости, що не передбачає витвору, об'єкту, а отже смерти, кінця. Зате є зміна, з'ява нового, ще небувалого, ілюзія того, що твоє небувале ще якось побуде, істнуючи. Хоч скільки записуй синхронні екзерцизи, хоч скільки буде там мистецького — кшталтованої, застиглої музики не почуєш, бо вона вся лишається в дусі. Тому в кожному синхронистому відчувається ота приголомшеність нагодою, змогою безкарного, бізслідного в об'єктивованому сьвіті творення.
Натомісць листовні переклади для самого діяча мертві наперед. Офомлені, охолоджені штучні овочі підуть на приніс чи на сьмітник. На вівтарі кожне побачить перекладеного його, а на сьмітникові — перекладаря тебе. Тому всі так захоплюються машинованим перекладанням: машини — королі стандартного виробництва, нікчемного для сьвіту, дорогого споживальникові.
Немає коментарів:
Дописати коментар