Слово "верховний" у нашій мові закляте. Хоч що назви "верховним" — буде нещасливе. Ми цього вже й так досьвідчили, але маєм, виходить, ще й історичне пояснення. Його наводить у своїй статті славного 1984-ого року Юрій Шевельов. Назва статті гарно наукова — "Епізод з історії українського словництва". 1937-ого року київський "Інститут мовознавства" Академії наук УРСР випустив свого заповітного, вкрай потрібного "Російсько-українського словника". Небуржуазні, ненаціоналістичні мовознавці намоглися зробити неможливе: замісць собак і вівчарів української мови повстали самі ягнята. Щоб не сколотити національної води, поклали не пити. Без сорома казка, словник удався аж на продиво красно намосковленим. У йому наша мова навіть і печи вже не колупала, а просто сама соромливо заховалася в розпалену грубу.
Але хоч як силкувалося ягня нагодувати братнього вовка шовковою вкраїнською травою, поки вкладали того словника, настав, кажу, 1937-ий рік і вже закортіло кривавого мнясива. Московська "Правда" опублікувала політичний переказ криловської байки, прирікаючи слухняних мовознавців на видиму смерть.
Надзвичайна обставина: наша академія спробувала боронитися в пресі. Визнали лиш одну похибку — приключку зо словом "верховний". Виявляється, його подарувала нашій мові Конституція 1936-1937 рр.: там уперше з'явився термін "верховна рада". Перед тим усе верховне в українців звалося найвищим.
Ця патосна, політично коректна старослов'янщина нагадує теперішній казус із "помісною" церквою на місці нашої місцевої. Тепер що-разу, вимовляючи слово "верховний", мусимо знов пройматися солодкою дрижею тіла, зацілілого в боротьбі з українським, суто буржуазним націоналізмом.
Немає коментарів:
Дописати коментар