До літникової хатинки, що цілу зиму порожнювала, для якоїсь своєї речи внадилася оса. Пробула, погула, подивилася — і хоче вже на двір. Бачить, де сонце, де небо, й уперто втискається в той обшир, але втиснутися не може: шиба. А за тою половиною вікна, що відчиняється, — сітка від комах.
Оса не чує, як руки кажуть: "Дурне, як коробка!". Беруть коробку і зачинають осу ловить. Оса завзято пручається, мужньо дзижчить, але коробка теж прозірна, як і шиба. От і накривка коробку накрила. Останнє відчайдушне зусилля — і дзз, геть полетіла!
Як собака не лежить, то до чогось добіжить. А вже оса! Домоглася свого, не дурно билася. А хати, шиби, рук не знає й не тямить вона. Але-ж прагне сьвітла й відає, де воно.
Отак і ми в Бога. Як ті оси. Навіть корисність наша — якась собі корисність.
Немає коментарів:
Дописати коментар