Коли туга зарне на дно моря

Після розпуску Державної думи 1907-ого року вкраїнський політик Іван Заболотний, пробувши депутатом лиш рік, поринув у підводне човнобудування. Після остаточного розпуску Думи всі вкраїнські політики нарешті зможуть зануритися глибше. 

Чорні сливи

Новорічним трускавецьким базаром чимчикує трійко старших уже бойкинь. Одна каже:
- Я вже знов купила черносліва!
Вона купила, а перехожий наддніпрянець аж здригнувся, недужий. Основний словниковий фонд! Не з Москви-ж виглядали того чорносливу, а на Москву везли! Це-ж онучок її, бойко, згадуючи стареньку, схожу на сушену сливку бабусеньку, смашненько повторюватиме теє слівце, роблячи в йому аж чотири помилки, а по галицькому, то й чотири помилці. І хоч що говори, а:
- Так іще моя бабуся казали!
Сьвяте... І ті чорні сливки пливатимуть собі в українськім узварі.
Тож учім свої діти бути трохи грамотнішими та письменнішими за нас із кожним новим роком!

Нещадний присмерк смолоскипів

Коло славетного Водограю, що зробив із бойківського Трускавця, місця традиційного збирання трускавок-суниць, міжнародню лічницю, крім власне води ще безугавно виграють виривки з пісень у супроводі зазивних деклямацій. Як то кажуть, все про кохання, все про любов. А де кохання, де любов - чи є там місце смаку?
Але складається вражіння, що любощі - то льос нездорових, хоч і завсіди тверезих людей. Десь там, у лябіринтах своїх незліченних, таємних хороб, побравшись за руки, блукають вони, бачучи кохання в нещадному присмеркові смолоскипів і не жахаючись.

Менше гріха

Письменникові треба трохи відлякувати читача: менше гріха.

Катериновіддар

 Марію тим, як Краснодаром, ніби поляки Львовом, ходитимуть українські парубки з дівками, голосно реготатимуть українською та відверто показуватимуть на всі боки пальцем: і отам Україна, й ото! Усі перекупки з рундучниками пишатимуться своєю ламаною вкраїнською та хвалитимуться, що і в них прізвище Забрьоха, привезене нескореним пращуром-чорноморцем ще з Конотопської сотні Ніжинського полку.
Та й Краснодар уже буже не Краснодар, а Катеринодар, а ще лучче — Катериновіддар.

Авторський наворот

Що ви скажете з приводу авторських наворотів? Скажете, що, хоч мені вони притаманні, сам вираз не личить авторові, бо за надто вже молодечий?
Але наворот має наголос на першім складі і є тим, що щиро, але не що давно вкраїнізований маляр-примітивіст, багато старший приятель моїх молодощів, упевнено виставляв як "авторський повтір". Він усіх своїх знайомих рекомендував иншим знайомим, кажучи "знайомтесь, це мій шанувальник", і відтворював улюблені картини кількома авторськими наворотами, щоб "шанувальники" бува не пересварилися.

The Scorpions

Коли улюбленикові публіки Романові Скорпійонові надокучить колувати та сліпити усьмішками прикарпатських дівчат і молодиць, настигне пора хлопцеві женитися. Тільки не у Львові дівку брати, бо там "Роксоляна", "Підманув-підвів" і така всячина. Ні, треба сільської, роботящої, щоб купу синів народила та гарно водила.
А з тих синів Скорпійонових трохи перегодом постане гарний естрадно-концертний гурт. Вже й назва готова - "Scorpions".
Словом, буде кому на танцях потішити людей до міри тяжкими прикарпатськими "повільняками", коли руки "скорпійонів" колишніх не зможуть уже підважити струни.

Суцільна лінія

Батьківство, навіть однодітне, навіть самітне, - то безперепинне повторювання. 

Так ми говоримо

Так тепер говорю, щоб не казали, що так тепер не говорять.

Обіцянка - цяцянка

На віщо ті синоптики на Новий рік обіцяють мені дощі? Хай пообіцяють сніг і мороз, з них-же ніхто не правитеме!

Тепле слово

Хто з тих, хто стеріг есесесерівські кожухи, поки "хлопці" на морозі каменували голе вкраїнство, потім із Савла зробився Павлом? Назвім усіх і хай простяться їм їхні гріхи!
Але скільки було тих, хто змерз коло страти і, сказавши тепле слово, подався з кожухами додому, "щоб не покрали", а потім без оддання забув і "хлопців", і кожухи.
.

Схиляючись перед поступом

Усі ми журимося ложкою і мискою. Де-хто ще й колискою, але вже напевно не третьою. Зручно легковажити, коли не обтяжений ані обдаруванням, ані знанням. Але перекладаючи, годилося-б уявляти себе хоч трошки Лукашем. Трошки, бо нема-ж того нищівного, всепереможливого хисту до мов і важких, як наш чорнозем, ґрунтовних знаннів. Так, як він, служити не змога, але хоч прислужитися.
Як-же він, самовидець погрому вкраїнської мови, вкраїнського всього, мав тим каратися! Називати свою головну працю "Фауст, а не "Фавст". Карбуючи свої переклади, тямити, що повинно бути так, а мусиш виводити инакше. Підчищати в себе те, що вже підчистили в України.
Теперішнім творцям лекше: вони вірять, що знають, і так навчено їх. Але хтось має бути трішечки Лукашем - не в поступці, а в поступі до правди.

Хто в старця відніме?

Щойно почнеш щось ганити, хтось і вихопиться: а людям до сподоби! Правда, подобається, але суть такі речі, що їх треба від людей відбирати: дуже вже розбещують. Хто має відбирати? А хто тямить, що воно зло. І там уже хоч видирати, хоч відбивати, хоч видурювати.

Одне питання

Стриманий сюрреалізм Рене Маґрита вже сприймається як питома справжність. Одне питання: передбачив чи наврочив?

На сьвята

Не хочу навіть знати, чи народня то пісня чи писана — оголошую її зразу народньою, бо назва: "Мамо, на сьвята я не була сьвята". Ах, це довірливе звертання "мамо"! Не було сьвяте, а тепер до мами прибігло. Ну, ясно, пішли вже справи жіночі — що ті хлопці знають! З ними в сьвята, а з мамою в будень.

Народність тут так і порскає: теперішні міські матусі воліють не знати, що там діється "на сьвята". Потім, як почне вже з одним жити, знайдеться дитятко, будем потроху давати раду, стане вже ніби "сьвята". Так і соживцеві скажемо — сам такий, повірить.

Роман зі Скорпійоном

У Трускавці велике новорічне костюмоване турне "автора та виконавця своїх пісень" Романа Скорпійона, "яскрава концертна шоу-програма" та ще й з "шоу-балетом" у додаток. "Яскрава програма" називається ориґінально - "Закохався":
Мамо, я закохався -
Ну, яка красива вона!
Мамо, я закохався -
Вона моя, вона моя!
У поезії кожен склад цінують як золото і тут, як бачимо, кожен склад належно пошановано.
Щиро сподіваюся що Скорпійон - то справжнє прізвище мостивого артиста і його мами, а не творче псевдо, тим паче, що його вже иніційовано таємним найменням Зірковий Гість. Бо инакше я почну уявляти собі закоханого автора на прізвище, скажімо, Кульчицький, що обирає собі сценічне прізвище Скорпійон, маючи від батьків порядне галицьке ім'я Роман (римлянин).
Вже важко буде навіть і пашпортному Романові Скорпійонові, бо римляне тих комах не любили. Ще й до того, скорпійонами звалися, пробачте на слові, хіробалістри, прадавні миномети, що ними греки боляче били леґійонерів під Сиракузами.
От, а він каже, закоханий. Закоханий Скорпійон це ось як: хоч круть, хоч верть, а тут тобі й смерть. Таке...

На носі

Трускавецьке радіво запевняє, що сьвято вже "на носі". У нас коло носа буває тільки біда, коли смерть за плечима. А поза тим треба нудно, як кіт рибу, розбирати окремі випадки. Але, на щастя, тут поруч випадково засіялася одна чарівна мова, де все "на носу": і сьвято, і смерть і все, що хоч. Чом-же не запозичити - близьке-ж воно, га?

Коли щось на носі, то ти його бачити не можеш, але як те "щось", скажімо, окуляри, то через них добре бачити. Тому, як-що сьвято на носі, то можна бачити крізь його, прозираючи будень наступного року. Не так уже й зле, еге-ж?

Берло ковбаси

При кінцеві 80-х, при початкові 90-х наші люде потроху посунули на Захід, до "добрих країн". І найперше, що робили, сьвітлилися коло покладів ковбаси. Так їх і прозвали - "ковбасна еміґрація". Дуже вже поважали совіцькі люде ковбаску: на цілу ковбасину казали "палка", "батон" - хоч воно й не по наськи, але-ж як гарно та мудро звучить!

Не дурно каже наш народ: якби ковбасі крила, то луччого птаха й не було-б. Або ще: ковбаса та чарка, то минеться й сварка.
Тепер Україна спромоглася на своє: не де, як у Дрогобичі, народилася леґендарна "Дрогобицька". Леґендарна вона серед місцевих землян - може, тому, що ще не куштували вони тої ковбаски: кажуть, з їхніми статками того дрогобицького дива не докупишся, вони коло його щасливі й засьвітлитися - така дорожнета! Так ото коло ковбаси коло й замкнулося.
То-ж побажаймо дрогобицьким на Різдво ціле "берло" того, чому вони дале своє славне ім'я - берло ковбаси!

До чаю

Ще трохи фольклору. Пригадую перебудовчі часи - в нас геть аж рух заворушився, так кортіло перебудови: Народній Рух за перебудову. Ну, а в СРСР, як що мінялося, то найперше щось пропадало. На горілку вже було сутужно, а тут і цукор ізник - всихали самогінні джерела.
Народ (той, що рухався за перебудову) вигадав ніби дитячу приказку: "Дядю Мішо, тьотю Раю, дайте сахарю до чаю!"
Не дали - так і пішли в історичне назавжди із своїм цукром за спиною.

Предківщина

Иноді мені здається, що наші не надто далекі предки обреклися по своєму мовчати та якось заховалися в таємному місці, взялися за руки, тричі гуртом повторивши присягу: "Язик без'язикий! Мова безмовна!"
— Еге, а чого-ж ми тогді не мовчимо? — вчепиться котрий тямкий.
Кажу-ж присяга була таємна, того й прикидаємося, що ніби балакаєм.

Mens sana in corpore sano

Гарне гасло для Трускавця - записав, як фольклорист, тут-таки від людей і запив водою: "Добре їсти, файно спати - мусить Бог здоров'я дати!" Або ще варіянт, все як у справдешніх фольклористів: "Добре їсти, файно спати - мусить Бог на пиво дати!" (те-ж таки здоровля). 

Поки-що

Молишся, а досі грішиш. І так дрібно, капосно. Бо живеш і поки-що вмираєш - і так дрібно та капосно.

Похиле дерево

Поет схожий на похиле дерево, бо на його всі кози скачуть. Якесь стрункіше дерево від того скакання кіз (а за ними й цапів) уже давно-б замекекекало, а в цього тільки бренить розчепірене коріння і шумить невисока крона.

Над простою громадою

Усі ті оповідки про неподілене кохання і трагедію однолюбощів вивищують вільне мистецтво, але плазовитій натурі зухвально суперечать. На крилах чуття хочеться вище злітати, а в трибі життя - глибше копати. 

Як дудку настроїш, так вона грає

У Кримського та Єфремова в словникові "настраивать" (у музичному і похідних значіннях) віддається купою дієслів: настроювати, строїти, настроїти (в лад, до ладу), наладжувати, ладити, наладити, налагоджувати, налагодити, наладновувати, наладнувати, вилагоджувати, вилагодити, направляти, направити.То звідки-ж узялися ті сусвітні "налаштування"?

Некумедна мова

Українською кумедно говорять скрізь, але то не значить, що вкраїнська - кумедна мова. По вкраїнськи в нас хіба плазують, але то не значить, що наша мова не літає.

Не везе й не тягне

У вас буває нещастіння, неталаніння? Складнувато? А неталан, нефортуна? Що, просто не везе? Ну, то везіть самі!

Дворняк

Певний чоловік був той лемко Ничипір Дворняк, хай царствує! Син німої жебрачки, а з чоловіків — нічий, навіть не жебраченко; сам глухий і німий, ні кілка ні дрючка, ні роду ні плоду, а місце своє на ґрунті, джерело своє, знав: Криниця! Мови своєї тямити не міг, а таки вернувся на свої пороги навіть без згорточка старого полотна. Ніби спольщений, але й ні — бо-ж без мови як? І свої пороги — не свої були, а чужі. Стали свої: ґаздів і ґаздинь, що на тих порогах хрестом лежали, повируговували, а дворняк-чоловік, неприв'язаний, назад прибіг.
Хтось на чуже місце почухрав язиком Україну робить, а він повернувся мовчки жить там, де Вкраїни не стало. Люде дуже міняли своє до його ставлення — зневагу на повагу, шанобу на жадобу, — та він бачив і міг не слухати, тому стосунку не міняв. Уся його хвилозопия: сам-один як палець і пальцем тим виводжу на землі.

Достотна віддача

 У Трускавці вирує рекляма: "Точний аналіз — правильний діагноз!" А було-б одкинути московські милички, бо тут вони легенькі, сплеснути крилами та й гукнути: "Докладна аналіза — достотна діягноза!"

Бувши як діти

Дуже важко сполучати заповідану нам дитинячу мудрість і доспілу пильність до немудрих, розбещених дорослих.

Український провінціялізм

У своїй статті "Москва, Маросєйка" Шерех пророче писав, що вкраїнське відродження має трьох ворогів - Москву, вкраїнський провінціялізм і комплекс Кочубеївщини. Якщо-ж узяти зокрема відродження вкраїнської мови, що до його так спричинився мовознавець Шевельов, то тому відродженню ні Москва, ні комплекс Кочубеївщини вже тепер аж ніяк не загрожують: тут порається самий український провінціялізм. І не очима свариться, а мовчки дає ляпаса за ляпасом. 

Знайомство з Машкою

Дуже важко письменникові почати нову книжку. Це вам не дописи писати! Сидиш над тим аркушем, уже й колупнеш його й лизнеш, і вкусиш, а перші слова все не з'являються. І ось: "Спочатку давайте познайомимося з Машкою..." Здається, тут ніхто нічого не копирсав, не лизькав і не гриз. То просто письменниця Зірка притьмом сіла та й зачала робити повість про дітлахів.
І таки добре, що зірка тої повісти вже спалахнула: тепер її мерехтіння нагадуватиме всім, хто сідатиме до чистого аркуша, що такий книжний початок уже єсть. І не треба знов давати знайомитися з Машкою.

У темряві часів

У нашому готельчикові в Трускавці, в завсігди тьмяно осьвітленому переході, на стінах порозвішувані офорти часів длявої для Криму середини ХІХ століття: Керч, Гурзуф, Місхор, то-що. Вони ніби нагадують українцеві: Крим - то історія. А в московця (їх тут, як і скрізь, де відпочивають, багато) либонь викликає незаконну гордість: мали і маєм.

Київ з правого берега

Хай там що собі думають мешканці нових кватирь на Троєщині, але там мало бути таки село: тільки що вигін запестрівся.

Бальзак на Подолі

Був у Празі - там Кафка ходив. Ну, то й що? Прага своє пражить, а Кафка собі Кафка. Так само й у нас на Подолі: Ходив Бальзак, ходив, а нічого не виходив.

Тайність майстерности

Щоб добре перекласти, треба міцно стулити очі, але не померти, а уявити себе вкраїнцем і першотворцем.

Було не ходити

Наші канали мусіли дублювати для вкраїнських дітей "Смѣшариковъ". Чому мусіли, а не забажали? Бо переклад, навіть назви та імен персонажів, докладно показує, що в українське воно не вкорінюється.
Московська мова весело гуляє в "Смѣшарики", бо вони "смѣшные шарики". А чого в нас вони "Сьмішарики"? Вони сьмішні, але-ж вони ...."кульки", хіба ні? "Кар-Карычъ" став "Кар-Каровичем", бо він крякає, кракає, крукає, крюкає, крумкає, крумчить чи кавкає? Ні, таки тому, що "каркає". Он і компьютер того слова не виправля, а "виправля" таки виправля. А ще виправля "кракати" і "крумчати".
"Крош", "Бараш", "Лосяш" і "Нюша" дуже ніжні та вільні в московському словотворі, а от українська мова так не пестливиться.
Серіял ніби питає нас: "Ну, й що вам та ваша мова дала? Було братами лишатися! Одноматірними!"

Неманлива краса

Читаю дітям книжку сьогочасного красного письменства, за одним ходом ще й редаґуючи мову. Читаю, редаґую та й так собі гадаю: письменство вкраїнців і далі спокушує, але вже чомусь не спокушає краса.

Школа і Колима

Бойчук і колектив, Курбас і колектив, де-що сам колективніший Хвильовий і велика коло його школа десь гадали, що мистецтво понад усе. Мистецтво, а надто поспіх у йому, дають чуття крилатого хисту, що море перелетить, крилечок не стерши, не то що річку Колиму.
Вони припускали, що мистецтво - то така, пробачте за тавтологію, штука, що водночас і вища, й глибша за будь-яку ідеологічну течію - хоч обере собі та течія стихію повітря, хоч стихію води. Мистецтва, мовляв, ні струмінь полум'я не випалить, ні грудка землі не пригорне.
Хто-ж не зна, що ідеологія - то блазнючка, вроджена від над міру метикуватих людей; що ідеологія - то висока хвиля, то баский кінь, то приборканий летючий змій, то слухняний черв?!
Але-ж ні: вогонь високо б'є, крильцята втомлюються від опору повітря, а потім - глибокі в тої Колими води і тяжкі її береги! Тому мистецтву в трикорті та балетках треба яко мога швидше брати на оберемок свого важенного лантуха з совістю і перти його кудись подалі від сервілізму.

Сини натури

Не мога помогти тому, хто сам усе знає і сам собі вірить. Саме тому лікарі невиліковні - вони лишаються найвірнішими синами натури.

EU disintegration drill

Злата Прага, готель "Рим" — у двох назвах, вважайте, славна історія всіх трьох Европ: Західньої, Східньої та ще й Осередньої. О п'ятій годині ранку, як-раз на багату католицьку кутю (а коли-ж іще?!), чехи надумали зробити своїм пожильцям і пожиличкам фалшиву (муштрову) пожежану тривогу. У кожній хаті протягом 25 хвилин згучить ось така тривожна об'ява: "This a fire alarm! Please don`t panic! All the persons staying inside the building are asked to leave the object using the nearest exit door and gather in front of the entrance."
Цей текст, не вважаючи на його відносну пожежану стислість, можна наводити для муштри в ангелянській мові. Ану, хай ті, хто зазіхає на 'proficiency', знайдуть у вістці кілька фатальних в разі правдивої пожежі помилок! Треба тільки зазначити для обізнаности, що в готелі що-найменше два "entrances", і де збиратися персонам з огляду на присутність, — аж ніяк не ясно.
От що той Brexit клятий наробив: all the subjects are kindly asked to leave the object! What's the object of all this? Don't ask, when you are asked and don't you panic! Try to gather all the entrances instead. This is a Russia-led EU disintegration drill! 

Не по простому

 Гарних, як намальованих, мудрих дівчат непереможно ваблять ідійоти. Чому? Їх, ідійотів, так повно кругом: починаєш думати, що то просто парубки. А воно не просто, ох, як непросто! 

На сьвіт московіється

 Баррандов ладнає для Гамерики зручний Старий Сьвіт, а празьке Старе Місто пропонує московцям зрозумілий куточок Европи. Тут щирих мовсковитів більше, ніж у самій Червономурій. І скрізь панує суто московска щирість — аж чехи московіють...

Де-далі, то все менш

 Комусь треба докладати сили, щоб бути поміченим. Комусь доводиться докладати зусиллів, щоб бути непомітним. У дитинстві мама казала на пересторогу чи то совіцькому мені, чи то совіцькій собі:
— Ти ніколи не зможеш стати непримітним, ніколи не заховаєшся!
Але я жив і так, і так. Тільки в літах почав помічати, що на те, щоб бути поміченим, треба класти де-далі, то все більше зусиллів, а на те, щоб бути незавважним — де-далі, то все менш.

У дуплищі совісти

 У дуплищі совісти любить оселятися заздрість. Бо совість усе дивиться в дупло, в стовбур, у корінь, а це-ж дуже нудно! От заздрість визира на сьвіт Божий — хоч і не весело, а на сонце визира. І так де-який чоловік і сам до ладу не зна: чи в його там совість, чи в його там заздрість...

Гостре слово

 Гостра публіцистика ніби мала-б вигострювати, инакшити й слово. Коли-ж ні: нашим письменникам публіцистичне слово як-що й инакшиться, то тільки московиться. На смак гостре, та від завезеного бозна звідки, але вже московського перцю.

Тихе покликання

 От шкода, що не почув покликання, не присьвятив себе історії вкраїнської мови: злітав-би тепер у небо, легкий, прозірно-невидимий і вільний, як жовта чи блакитна кулька 1-ого вересня.

Як мошечка в лісі

 У нас уже стільки всього визнали й проголосили лютою зрадою, що щирому зрадникові в тому заховатися — як невидимій мошечці в заклятім лісі.

Понад третину століття

 Страшно подумати: Гребінку сухоти забрали в 36 років, він помер, встигнувши багато зробити (може й купу помилкового), багато написати (може й чимало чого зайвого). А я, пригадую, в 36 років і жити ще не починав. І що робив понад третину століття?

Сьпіврозмовник

 "Сьпіврозмовник" чудова заміна чужому слову "репер" (rapper), але писати доведеться саме з "ь", щоб одрізнити від "співрозмовника" без "ь". "Співрозмовник" без "ь" — то один із розмовників, що вдвох чи вкупі намагаються замучити розмовника-сперечника: в нас таке буває.

За вмируще

 Ув Европі я люблю жити на селі: там я настигаю вмируще европейське, що вже не встигну пізнати.

Будьмо!

 Під боком у Москви хлопці ростуть дужі, здорові, сьміливі та розсудливі. Тож будьмо й ми такі: під боком у Москви — знадобиться!

Свої тут не ходять

 Українська мова — як пуща. На узліссі й гриби повизбирані, й ягоди зірвані, й квіти потоптані, навіть кущі поламані. А що далі заволочуєшся, то чарівніші сьпіви, пахощі, барви. Щось таємне пурхає, шарудить, мукає з розкоши. Тільки поговорити нема з ким: гукаєш-гукаєш, але свої тут не ходять.

Femme fatale

 Маруся Чурай, воно звісно, поетка й красючка, але як-що тебе звати Гриць, хоч тепер ти навіть і Гриша, — прошу, не ходи на вечорниці!

Реґулярне чергування

 Кажуть, на Січеславщині (чи знаєте ви, де воно?) є такий Мавринський Майдан. Стоять якісь окописька, не знати нащо, а на рівнодення там навіть сонечко сьвітить. Вчені, кому не байдуже, чухають потилиці.
І що тут думати, чого копати? Сказано-ж, Майдан! Стояли там наші, щось боронили від влади. Влада завсігди щось хоче, а наші завсігди стоять. І скрізь майдани руґулярно чергуються.

Бунтівливий Малин

 Малин став відомий, коли 945-го року збунтувався проти руського князя Ігоря. Малинцям не сподобалося геть усе: що руський, що князь і навіть що Ігор.
Кому треба, ті знали Малин і 945 років перед тим: ходили по малину, водили малих. Але не зважали, казали:
— Ну, Малин, ну, то й що?! 

Ясно, що «бій» надто нерівний

 Проти пішого, босого бойового суржика виїхала бойовим конем моя непереможна вкраїнська мова. Клятий Ґоліят навіть не добачив. Ясно, що бій, але надто нерівний: мною його обциркльовує.

Мої гроші

 Ті, хто лічить мої гроші, прораховуються. То моє єдине на них, рахівників, нарікання. А так-би доручив.

Франц-Петер Шуберт

 Чи любите ви Шуберта, як люблю його я? Чи знаєте ви Шуберта, як знаю його я? Ні, й не любите, й не знаєте!
Усім звісно, хто такий Шуберт. Де-хто навіть знає, що він Ф. Шуберт. Франц Шуберт? То знають знавці. Й вони-ж вам скажуть, що, хоч він і хрещений Францем-Петером, але називати його так меломанові чи авдіофілові не годиться. Чому? Бо то просто непристойно.
Й от я всього того сьвідомий, а все 'дно мене кортить називати його Францем-Петером. Бо я ЗНАЮ й так мені ЛЮБИТЬСЯ й здається, що того-ж хотілося-б і самому Шубертові. Особливо, коли дивлюсь на його парсуну й будинок у Відні.
Й отак приблизно я все на цьому сьвіті знаю й люблю...

Не влад

 У нас політику сприймають як ґаражний рок: перший-ліпший малокультурний лідер хрипить, кричить, вищить, верещить, а якісь лабухи намагаються до того прибринькувати-пригравати. Не дуже виходить, усім весело, але більшині, загалом беручи, не подобається. Слухаючи таке, кожне почувається витонченим музикознавцем із вишуканими вподобаннями й з обридою стинає плечима.
А политика то джаз: хтось підійшов, одійшов, там соло, тут супровід, культурно, зграйно (але не від "зграї"). Так воно є й так воно звучить, просто в нас такої музики ніхто не слухає.

Людська мова

 Людина все вигадала: мову, машину та й машиновий переклад. Ми вже не робимо мови, машин, а от машинового перекладу самі не облишим ніколи. Він перше набридне машинам і ті, щоб не бавитись у дурне перекладництво, винайдуть собі якусь уже людську мову.

Незаймана заклопотаність

 Нашій службі праці дуже ніколиться, дуже вже вона заклопотана справами, обтяжена працею, ба зайнята саме коло неї. Але "Служби праці" чи пак "трудової служби" ви в нас не знайдете: така була завізна, стільки мала роботи коло працевлаштування, що назвалася "Службою зайнятости".
Шкода, що не мала наша мова ні працевлаштування, ні зайнятости — якось обходилися працьовитістю. Може це та справді незвичайна нагода, коли треба спосудитися в сусіди-бюрократа?
Але в нашій казці ми завсігди позичаємо штемповану мірку, а до неї прилипає наше золото.

Суржик-законодавець

 Скільки я вже сікався до того суржика! А мав-би його шанувати та боятися. Бо ним писане все наше законодавство: корячись цьому останньому, маємо, отже, коритися й суржикові.

Піднесення з біди

 От жаліють чоловіка: кажуть виліз із біди й, диви, як високо видерся! А не в тому диво й не в тому жаль: скільки він люду замісць себе в одну бідову дірку напхав!

Коза-дереза

 Дорогий український народе! Наш народе, можна сказать. Даруй, що ми в тебе така интеліґенція, за пів копи куплена. Але-ж і ти в нас луплений. І не на пів бока.

Як вірна дружина

 Політична опозиція має бути як вірна дружина — вінчана та ще й, напровсяк, шлюбна. Щоб знала, що й заважніти може й народити. І що жити їй з тою владою до сконання, бо розлуки не буде.
А опиратися та сперечитися вона не перестане: сказано-ж, як дружина.

Антиутопія

 Хто змалку, ще за творчих молодощів, не марив тим, щоб виявитися патентованим, визнаним ідійотом?! Та що там ті дурні молодощі! От тепер, у розповні сил і обов'язків, хто-б не хотів якимось дивом завітати до психіятра та й ненароком отримати виразну, несхибну діягнозу? Шизофренія!!!
І послужливий лікар вже приписує недешеві чужі препарати, діловито приказуючи:
— Ось поки з пів рочку попийте оце, а потім подумаєм разом, побачимо, як воно піде.
Розумний учинок божевільного раз на день чи й три рази на днину! І поправна, як акваріюм, перспектива розвитку: все буде добре, матимеш рацію без примусу!
Але де там! Більшості з нас доведеться несамовито доживати здоровими та відповідальними в цьому найбожевільнішому із сьвітів... 

Дурна риба

 "Я поправляю нажив і спадають із удлища краплі.." Найліпший нажив — то дурне питання: на його наловлюється стільки дурних відповідів! То й що, що дурних? Це-ж коли мудрий рибалка гребував дурною рибою?

Ars liberālis

 Перекладництво, а надто усне  — справедливо вільна професія. Вона не обтяжує свого носія ні витворами, ні здобутками. Колись усі письменні люде вряди-годи були ще й за перекладачів. А власне перекладар не обтяжений навіть письменністю.
Але воля — тяжка випроба. Бо вільний має лишатися ніким. Що-дня буваємо на заходах, де збирається хтось, а самі — ніхто. Як-що упорядники, як то зчаста буває, не наліплять наличка, то починаєш сам до себе придивлятися: а хто ти, брате, такий? Чого прийшов — їси та п'єш?

Де-хто й розпитує, з підозри чи й з цікавости: дядько гарний, жвавий, балакучий, дотепний — хто-б то міг бути? А-а-а, перекладник... Ну, ясно...
Прилюдно бути ніким там, де кожне собі хтось, дуже нелегко. Так-так: гроші, цікава робота, зміна декорацій, мандри, зустрічі — але ким ти став? Як-то ким? А майстром! Витягаєш корок і зразу тобі вихлюпується все старе, заслужене вино. Добре вино, але-ж калюжа...
То чи буває вільне мистецтво без приладдя та знадіб'я? Чи буває штука для штуки? Буває, але тільки для штуки: "Поет танцює і рида: се зоветься штука"... 

Спочилий трудяк

 Працювальника-трудяка завсігди пізнаєш з того, що він пильно впорядковує гулящий час, роблячи собі дозвілля з вольовим коренем. Можна поратися й порпатися без просьвітку, без празника чи неділі, а він сяде, склавши руки, засьвітить очима та й придумає собі живий діяльний чин одпочинку. А все те наше порпання й порання, звикле прикидатися працею, покликатися на гроші, молоти час аби день до вечора, — пускається в ледащо.

Крокодилячий статус

 В аліґаторовій груші (авокадо) найвартісніша річ — камінець, бо саме за його найбільше платимо, купуючи на вагу. То як статус у людини — додає ваги, а поживитися, власне, нічим.

Самоцезура

 Самоцензура — то річ не страху, а порядности. Річ страху — то самоцезура.

Поет, патрійот і падлюка

 Можна бути правдивим поетом і правдивим патрійотом. Це довели Вороний, Олесь і Чупринка. Можна бути правдивим поетом і правдивою падлюкою. Це довели... Е, ні, цур йому й пек! І без мене багато охочих називати поетів падлюками — не скажу! Але-ж ви й самі знаєте — так, потрошку, кожен своє.
Можна бути патрійотом і падлюкою без поетичного проміжку. Як каже мій друг, панотець Дмитро, Бог дає чоловікові чинити, що хоч, от і спитують. Але Церква шепоче нам, що спитає й Бог.

Сіра правда

 Коли сьвяткували 300-річчя "возз'єднання Вкраїни з Росією" (яка там Росія 1654 року?), понавидавали купу "історичних" романів — аж козаччиною повіяло. Незбитий арґумент: волимо під руку православного царя, одна віра — одна й доля! Виходило так, що власну національну істоту проміняли на загальний дух.
Що про те мав подумати совіцький чоловік зразка 1954-ого року: яке православиє, який цар? Бога нема й нема нічого! І цар помер! Було хоч у жмені, а тепер нема й у небі!
Нісенітна доба сама себе гризла: ті книжки були цікаві, жваві, войовничі — українські! І вилазила з них клаптями не лакована лакеювата, а сіра, похмура правда.

Гарний день

 Слово "марніти" якось ізмарніло. Ніхто не каже тепер: "Ой, ти так змарнів! Вона якось змарніла. Змарніли, бідні!" Ніхто не марніє — всі мають гарний день.

ХГҐ

 Спробуйте вимовити — поправно, по вкраїнському: "псиХоГіҐієна", ХГҐ. От! А справляти ще важче!

Харків без 34-ого

 "Харків-1938" — яка чудова нагода скористати з поправної мови вкраїнізаторських 20-х років, мови героїв, що не дожили до 38-го, але в романі ще далі живуть, пишуть і говорять. Чудова нагода, але нагода легковажно втрачена: знову хтось сюрреалістично "стрімко" біжить чи кидається чи щось таке. А шкода, бо поправна вкраїнська мова тепер продзижчала-б так весело та кумедно, що куди тому суржикові.
Автор напровсяк уже в присьвяті присягається в любові Вкраїні та її горопашним українцям. Щось не віриться: в Україні ті вкраїнці не хочуть читати книжок, не жалують письменників, аж ці останні збісиніли.
Боїться, що линчують, от і клянеться. Дарма, тут остерігатися треба не живих, а мертвих: ану-ж помстяться й не оглянуться на малі наклади та мізерні гонорари!
Тим часом книжку дуже беруть. І я взяв, і дам почитати старшій. Дуже добре для нашої учнівської та студентської молоди з латентними гуманітарними нахилами: почитаєш і зразу кортить дізнатися, хто вони були та як воно насправді діялося. Треба, щоб і Міністерство науки, й Міністерство осьвіти вдвох рекомендували.
 

Сівозміна

 Ясно, що з колгоспу треба було тікати, але чого це конче зразу в науку? Може, було перше в лісі переховатися?
Приходиш із колгоспу в науку, а там тої культурної кляси постріляно-порубано! Й починаєш виносити, прибирати. А тоді вже знов поле неоране. Й заходить сівозміна...

На смерть сковородинця

 Я останнім часом багато публікував і писав (а більше думав) за Сковороду та сковородинців, що їх тепер мало, а тут узяв та й умер Олексій Доля. Таки справді був, як і його сьвятий, Божий чоловік. А ще правдивий сковородинець і земляк Сковородин. От уже за кого ніхто лихого слова не скаже, а тільки всьміхнеться, як за життя всьміхався сам Олексій. А прізвище яке! Й отака доля судилася веселому, легкому чоловікові — рак-пістряк. Загадкова недуга ще й тому, що ніби передбачає якесь значіння, а яке — Сьвятий знає.
Не академічний був чоловік, але дуже любив народнє мистецтво, а більше в його житті нічого, здається, й не було. Все решта — не пустота, а чистота. Тож не диво, що він поклався нині в Михайлівському Золотоверхому з накритим лицем уже як чернець: за три тижні перед смертю постригся з іменем книжника Нестора-літописця. Книжка, як-що подумати, то теж — витвір мистецтва народнього. І зникомий витвір, знищенний.
Олексія нема, але в Бога він є. А в нас завжди такі вкраїнські люде бувають, як Олексій. Але мало. Не скажу "на жаль", бо таких багато не може бути.

Про око

 Є два типи людей, що вештаються по всіх заходах, де дають їсти й пити, незалежно від тих заходів прохвілю. Це, найперше, — столоходи, а вже потім — перекладарі. Я столоходів знаю, а вони — мене. Вітають, як свого. Либонь гадають, що й я припхався головно попоїсти. А патякання в ґарнітуру — то так, про око.

Не сковородинці

 Сьогочасні суржикописці — а надто "ідейні", письменні-дрюковані, — можуть сьміливо виводити свій рід од Сковороди. Він теж гаразд знав, що пише "не такою" мовою, а народня-ж була живісінька, запахуща! Але нашому хвилозопові до смаку була своя, вчена-перелицьована, хоч українську знав і в живій розмові зо своїми учнями-сковородинцями близько до мужицької мови підступався.
Однак теперішні суржиконоші — аж ніяк не сковородинці. Бо причина їхнього вибору — хіть глумуватися. А нема нічого дальшого від правдивого сковородинства, ніж поглум із біди власного народу.

Тільки зиску, що в писку І

 Еміґранти не вславлять країни — країну вславлять іміґранти. Вселенці, а не вигнанці вславляють село.
А ще лучче — хай свої держаться хати. Бо тільки зиску, що в писку.

Сковородинство

 Сковороду всі знають, а охочих бути сковородинцями щось не видно. Ну, хто бажає бути препростим, прескромним, премудрим? А чистим? Такого не хвилозопом у нас, а дурнем охрестять! Хто не дає й не бере, хто пишається чесністю мовчки, як польова квітка? Хто хоче таким ходити? Люде насьміються та байку складуть, що чеснота вадить.

Стерном керують корабель

 Церква де-далі, то все більш нагадує корабель. Прокидаєшся в пазусі, на споді, в висючому ліжкові, від морської гойдавиці збуджуєшся — і чимдуж на чардак. А там — бурхайло, буря на морі, та з злотоверхого старшинства нікогісінько нема, тільки човенний припнувся до щогли, бо схожа на хреста.
Мерщій-же до стерна — стерном керують корабель! І вчепитися, й примоцюватися до його линвою. Бо більше, здається, нема кому.

Позверховний погляд

 Теперішні люде дуже позверховні: як не тримають рота низенько над водою, то й не живеться вже їм.

Не по першому сніжку

 Нудно с тими старими, маркітно! Не дають жити, як по першому сніжку: скрізь у них уже натоптано, всюди сліди. От хоч і я: не відколи й живу, а будь-яку моду вже колись бачив: котру — вдруге, а котру й уп'яте примічаю. А старших розпитай — то де-хто й науково-технічний проґрес десь уже вздрівав. Нудно — і їм, і з їми!

Аж два кінці

 Проблема молоди має один розв'язок. Важко буть молодим, тому треба перевернути молодечу в привілейовану меншину. Тоді суспільство буде на два кінці, як палиця: до землі важчий, пЕнсіонерський, а до неба — легший, пАнсіонерський. А чого, власне, я кажу "буде"? Воно вже так і єсть: два кінці суть. А достатньо-ж і одного...

Знелюблена дійсність

 Любов — то завжди ґвалт над ізнелюбленою дійсністю.

Склалося історично

 Так склалося історично, що осередок ваги, а за ним і ввесь тягар нашого православного християнства пересунувся на Москву. Що то було — пониження чи приниження? Знамено тут одно: маєм нарешті через гамування зробитися незаочними християнами.