Дворняк

Певний чоловік був той лемко Ничипір Дворняк, хай царствує! Син німої жебрачки, а з чоловіків — нічий, навіть не жебраченко; сам глухий і німий, ні кілка ні дрючка, ні роду ні плоду, а місце своє на ґрунті, джерело своє, знав: Криниця! Мови своєї тямити не міг, а таки вернувся на свої пороги навіть без згорточка старого полотна. Ніби спольщений, але й ні — бо-ж без мови як? І свої пороги — не свої були, а чужі. Стали свої: ґаздів і ґаздинь, що на тих порогах хрестом лежали, повируговували, а дворняк-чоловік, неприв'язаний, назад прибіг.
Хтось на чуже місце почухрав язиком Україну робить, а він повернувся мовчки жить там, де Вкраїни не стало. Люде дуже міняли своє до його ставлення — зневагу на повагу, шанобу на жадобу, — та він бачив і міг не слухати, тому стосунку не міняв. Уся його хвилозопия: сам-один як палець і пальцем тим виводжу на землі.