Напад самоти — то як зненацька випасти з потяга: оце тільки їхалося, стоялося в тамбурі — й раптом лежиш у гарячих, колючих бур'янах, у якійсь корисній усім, опріч тебе, росторопші: "Третя лихо зве і провадить зілля: росторопшу, то хвилівник, то друге безділля." А ти міський і зела нічого не знаєш, про тебе воно все безділля. Й от уже сам, саме на косогорі й геть невідомо, де. Їхалося-ж аж до Чернівців — повільно, гаряче, душно тяглося. То й вийшлося в прохід і в тамбур, де все прочинене, щоб і вікнами, й дверима заходило повітря. А ти раптом вийшов... Люду було пітного, метушливого, тяглистих, липких розмов — і от тепер ти покотився, як колода, а потяг, здається, саме взяв учвал.
Байдуже було, де Чернівці, бо простору й сьвідомости геть не було, а тільки вщерть виповнений час. І раптом час іспорожнів, розчинившись у невідомомму, безмежному просторі самоти. І де тепер Чернівці? І де тепер те, де ти питаєш, де Чернівці? Питаєш, а знати не можеш.
Немає коментарів:
Дописати коментар