Я иноді здаюся собі старою грушею — он вони які високі та міцні ще навіть у Київі стоять, саме в цьвіту: багато квіту й безліч буде грушок. Як почнуть падати, то гупатимуть так, ніби десь під землею б'ється заховане серце. Така росла в дворі Шевченків, така стояла поміж Кайдашів.
Але до тих терпких грушок праці треба прикласти чимало — колись уміли люде, терпіли, витресувані були. А вже тепер що-ж? Хай гупають, хай б'ються — добре буде на підгній.
Немає коментарів:
Дописати коментар