Яко правдивий словолюб, я маю природнє право тяжко не любити де-яких слів. Отак я не люблю слова "пацан". В українській мові його немає, але в українськім життю — аж знадто. Коли я був київським хлопчиком, київська московська мова називала нас "хлопцами": українські риси в мові були тоді жарґонними. Коли слово "пацан" неарешті вперлося в Київ, я вже, хвалити Бога, не встигав стати "пацаном". А ті хто встиг, можуть "пацанами" й умерти, бо маршрутковий "шансон" уже крутить пісню про "седого пацана" (йому років так 50). І сивий водій спочутливо прислухається до фалшивих звуків.
Загалом беручи, самотнє пацанство — то не біда. Воно може й прикрість, ураза, але вже така особиста. Біда, коли приходять "ми — пацани".
Немає коментарів:
Дописати коментар