Родина — то наше перше суспільство. Й товариство, й громада, й таки суспільство. Тут, у колективі, ми заховуєм і віддаєм особисте, як віддають значіння істоти. Потім родина розгортається в велике супільство — прочиняє двері й виводить на люди. Коли суспільство стає прикро несприятливим для рідного (а в українців то річ сьвітова), можна згорнутися, назад загорнутися в родину.
Поза родиною ми ганяємо суспільством, як кулька в баґателі. Тільки через родинність як засаду, й родину справжню (її потреби) ми можемо вкладати конкордат із зрадливим суспільством.
Але й малому суспільству, родині, повинно бути сприятливим для особистої автономности, що в людини ніде не дівається. В певному розумінні, окремішність, нарізність — то в кожного приділення й призначення єсть. Й коли мале суспільство виявляє себе до людської особистости несприятним, нещасливим, доводиться замикатися в собі, як у гробі, як Лазар чотириденний, сподіваючись воскресення — не суспільного, а таки на початок родинного.
Але що там діялося отих таємних чотири дні — ми й самі не здолієм оповісти.
Немає коментарів:
Дописати коментар