Великий піст, як звісно всім, — то що-річна десятина Богові. Десятина життьового часу, що я, приміром, за прикладом своїх пращурів, силкуюся присьвятити доброму розумові й доброму звичаєві. Решту року просто живу собі сьогочасником, як той сич: нечутно літаю, блимаю великими мудрими очима, коли сиджу совою, але на думці маю дрібний узяток і своє невиднеє борушкання з мізерними гризунцями.
Так ото на Великий піст я все гарненько собі розкладу, красне й корисне, й уже пробую щирувати. Й ось що я відчуваю що-разу: в десятині часу немає часу, вона по вінця сповнена невстигом. Повно кругом, як воно ведеться, хапливости, західливости, марудности. Й ґвалту. А на тишу — сухо. Добре, що хоч мертвоти нема: якийсь живчик хоч тепер помітно кидається.
Немає коментарів:
Дописати коментар