Ми живемо в однім місті, але вони бачать лиш барокові руїни, а ми геть не бачимо їхніх баракових колоній. Вони чують наші пісні про давнє, кругом застаріле: ходив козак та й умер, ходив чумак та й умер. А нам учувається їхня завзята, аж навратлива річ, що нам здається суціль у-батька-в-матірною. Ми й не бачим одне одного - хіба коли вночі нам увижаються прозорі на взір і прохідні на дотик постаті, що заваджають роздивлятися зорі.
І мови спільної нема: випадає мовчки розбирати по складах чужі, невтямні думки. Наш час як-раз оце тепер тихо цебенить, як темна вода, а їхній - ллється через вінця, як криваве п'янке вино. Але хто з нас у минулому, а хто в майбутьньому? Бо теперішнє не сумежить, не прилягає. Все залежить од того, чи прилетять їхні крилаті, ніби міжґалактичні ракети. Ніхто в них не вірить, бо ще серпень 2002-ого. Але їм чути жар рушія, а нам - тільки холод крижаного наближення.
І мови спільної нема: випадає мовчки розбирати по складах чужі, невтямні думки. Наш час як-раз оце тепер тихо цебенить, як темна вода, а їхній - ллється через вінця, як криваве п'янке вино. Але хто з нас у минулому, а хто в майбутьньому? Бо теперішнє не сумежить, не прилягає. Все залежить од того, чи прилетять їхні крилаті, ніби міжґалактичні ракети. Ніхто в них не вірить, бо ще серпень 2002-ого. Але їм чути жар рушія, а нам - тільки холод крижаного наближення.
Немає коментарів:
Дописати коментар