У Трускавці в напувальному павільйоні, як ікона, висить Теодор Торосевич. Справжня дідицька парсуна, як у якогось нащадного прасотниченка, що вже кілька поколінь як голить вуса й не зазира до скрині з ятаганами та ґинджалами. Торосевич мусить увесьденечки споглядати гостей, що всією жменею мацають пипки джерелець, підсувають під тепліші свої наслинені дешеві пляшечки, бо шкода грошей на горнятко-куманець, перемовляються невиразною південно-московською, кидають у бальнеохемічну воду доречно гострого матючка і плотолюбно висмоктують рештки трунку, що має дарувати їм кришечку душевно-тілесної рівноваги.
А Торосевич-же навіть не вкраїнець! Наділяє водою, наділяє собою. Його перебування тут — то спосіб сьвятости.
А Торосевич-же навіть не вкраїнець! Наділяє водою, наділяє собою. Його перебування тут — то спосіб сьвятости.
Немає коментарів:
Дописати коментар