У пальті

 Пішов і перешив собі дідове пальто, те, що справили йому були перед смертю. Мені тринадцятий минало, як він помер, але ягнята за селом я не пас. Саме завдяки тому, що мій дід Микита ще зовсім молодим на вшкодженій нозі пришкандибав із свого колгоспу спершу до Гумані, а там і до самого Київа. А вже геть немолодим таки замовив у доброго київського кравця гарне міське пальто, як тоді ходили. Сіре таке, як миша.
Кравець і поміряв добре, й приміряв не раз, і пошив гаразд. Одна хиба: добряче пальто було саме вдвічі ширше за мого сухорлявого, легкоатлетичної статури діда. Він те пальто забрав, вдома прикинув — а воно он яке. Та назад не поніс: люде-ж трудилися, шили, на віщо-ж ганьбити, ганити? Так пальто й провисіло до дідової смерти на почесному місці в лакованій шахві під ключем.
А тепер от я доріс до того пальта. За молодощів я в йому й так похизувався, бо з мене тоді була не миша, а тяжкий ориґінал. Воно й мені було занадто широке, та ще й надто коротке, бо діда я переріс. Не чеснотами своїми, проте й не горем його безпальтечного життя.
Перешив, кажу, ношу — як улите. Шкода, що не повернеш уже ні діда, ні тих часів, коли славно красіло на статечних чоловіках отаке пальто. Тепер кожен мусить вдавати з себе молодявого хвинтика й хвертика. Як-же дідусь не любили того!