Останні покидьки

 Учора летів до Цюріха. В літакові були тільки я, я, я... й ціле кодло швайцарського хову "пекельних янголів" — се-б-то піших байкерів. Я сам не красунь, і звик (у дзеркалі) дивитися просто в вічі непідхвальній справжності. Але такого полку негарних чоловіків, що, підкравшися до власних старощів, зробили все, що не скоїло життя, щоб стати потворними, ще за цілий вік свій не довелося бачити.
Вони нагадали мені своїх предків-ляндскнехтів, найманих жовнірів. Тільки ті поверталися додому на батьківских, а ці — льотом. Ті несли на собі піт і леп, а ці — непроглядні наколки й уживлене в плоть залізяччя. Ті скалили чорні, щербаті роти, а ці показують лискучі фікси. Тих із чужого краю проводжала, а в своїм зустрічала купа байстрюків із ознаками авторського права, в першому разі — фактичними, а в другому — юридичними. А цих проводжали й зустрічали молоденькі дівчата: такі гарні й такі вічно однакові та безрідні.
Але безглуздий гомін, хрипливий матовий регіт, сморід перегару, якась особлива ґротескова пикатість, дякувати породі, усе ті самі. Пекло тим "янголам" забезпечене — дожидають. Як почують клацання залізних мотоциклистих зубів, брязкіт варварських прикрас, рип цяцькованих шкуратяних камізельок і, нарешті, запах перегнаної назад у печінку сивухи, так і знатимуть — наші йдуть.