Як і де спокійно зустріти старість, щоб не вмерти від несподіванки

 Чайки озиваються, але не скімлять. І їм — не горе, й вони — не небоги. Пташки цьвірінчать без розпачу, не роздираючи нічиїх сердець. Море — насправді озеро, де ніхто ніколи не виринав, бо не потопав. Воно не сьміється по дурному, бо ніколи безпорадно не плакало.
Я зустрів свою старість, обходом ходячи на берегах Фірвальштецького озера, Озера Чотирьох Лісових Кантонів. Воно лісове й по добрячому нічиє. Я читав Марка Твена, але чомусь не "Тома Сойєра", як то в мене звичайно, й навіть не "Житки на Місісіпі", хоч то, подейкують, найліпша Маркова книжка. В нас Марко Вовчок, а в них — Марко Нурок, теж клясик. Нуряв він, вимірюючи глибінь, там, де не таке близьке дно — під Люцерном, що в Швайцарії. Ну, й своїм звичаєм книжку написав — а чого-ж отак просто нуряти?
"Вакації в Люцерні" — ото й у мене таке. Вакував, вакував та й знічев'я старість свою зустрів, без переляку зустрів, спокійно. Вона була спокійна, тож і я.
Кругом мало людей, різного віку. Але задається, що їх іще менше, бо всі вже спокійно стріли старість. Нащо мені ті люде, як я старість зустрів? От тепер побавлюся з нею, як із теплим клубочком, де захований невідомий, не знати колишній кінець.