Ясність скла

 Я завсігди на поглум брав оту нашу позичену прозорість-транспарентність. Питав, а чого вона така незмінна, де поділися її розкішні сестри: прозірність, прозористість, прозірчастість, і просьвітчастість? Називав прилюдністю в розумінні публічної відвертости, збиткувався різно.
І чого це так забаглося жити в скляному домі, де каменюки не кинеш, де мити й терти, де на всіх поверхнях осоружний ти, ти й іще раз ти?
Аж тепер зрозумів: прозірність і просьвітчастість — то риси невидимого. Ти стоїш голий, а тебе все 'дно не бачить ніхто. Ти творець, будівничий, а люде бачать тільки те, як гуртуються каменюки, обмащуються хуткотужавним розчином, тиснуться. А де муляр? Та нема — прозорий.
Живу в клявстрофобнім готелі в містечку Стокгольмі, вся обстава нагадує декорацію до кіна "Бути Джоном Малковичем". Ще й на лихо вікно собачої буди виходить на сніданкову залю, де вночі послужливо горить чергове шпитальне сьвітло, а вранці... Вранці ти прокидаєшся, розтуляєш фіранки — й на тебе дивиться повна хата всяких їдух. Дивиться, не вбачаючи. Бо прозорий ти, навіть віз на тобі не видно. Европейський такий, що й око тебе не йме.
Ото вже прилюдна прозорість — далі нікуди. Ясно, як скло.