Білі шапочки

 Кирпатий Мефістофель ходив Київом, наче лісом, і нахилився за тим, що проминули грибарі, — білою шапочкою. Бо-ж і справді мало кого спокусить із білою шапочкою гриб. А жінка в білій шапочці?
Пан адвокат Михайлюк побачив свою кохану голим оком і випадково відкрив. На означення того прозвав її Білою Шапочкою. Це псевдо не чистоти й замилування, а випадковости й простої невиразности. Білий, то й білий, — а чого не капелюшок, не намітка, не хусточка, а дурна, безпретенсійна шапчина?
Кирпатий Мефістофель дуже сьвідомий того, що крім його тую Шапочку ніхто-б уже не відкрив, мав нагодитися він і тільки він. Ззісти, як гриб, були охочі, а відкрити й пояснити неповторність звичайности й живчик невиразности більше ніхто-б не зміг.
Як переглядати сьвітлини Кирпатого, то всякому видно: так, красунь, Кирпатий Мефістофель, правда. А Біла Шапочка? Гортали, гортали того альбома, так і сяк підносили до вікна — й усе дарма: ну, біла, ну, шапочка. Ми бачимо її тими самими очима, що Михайлюк бачить Клавдію: в медико-санітарно-гіґієнічній простоті процедурної.
Але адвокат потрапляє пояснити нам, збройнооким, яка вона в його єдина навіки Шапочка. Ми розуміємо й зворушуємося: ах, щире кохання буває й, до того, буває лиш один щирий раз.