Недосьпів

 Не що давно довелося помандрувати автобусиком до мирної Полтави. Щоб розважити змучених подорожніх корпоративної кляси, водій надумав поставити чотиригодинний (не знав, що такі витягаються!) концерт шансон-а-ля-блатняк. Не той тепер Миргород? Той, той! Виконавець із коротким мужнім ім'ям, простим, мужнім московським прізвищем бренів, як копійчана гитара, простягаючи долоні до своїх шанувальниць, що сиділи, склавши руки й розклавши вдячні вуха, в майже повній залі. Все бубнявіло зворушеними слізьми.
Навіть без гучномовців з-під гуркотняви й деренчання машинового руху не можна було не почути, що звук — неживий. Вони такі завсіди обіцяють голоті "живий звук", а звук — мертвий. А мені наснився вчора знов — мертвий півень!
І звідки в так званих "людей із народу" ця щира любов до нещирої любови? І щира віра в те, що геть усі такі? Пригадую, як уже роками тому зайшов зробити копію документа до якогось нещасного закапелка. Спершись мокрою сльозою на долоню, жіночка середніх літ, саме тих літ, коли, здається, зринають усі сумніви щодо щирого й стійного кохання, слухала храпаві сьпіви якогось свого перевесника: за тюрму, за втечу, за любов...
Я не здержався:
— Та не вірте ви йому: він і п'ятнадцяти діб не сидів! І не любив він нікого, навіть мами рідної — тільки себе й зна!
Здивувалася, всьміхнулася — але чи зчулася? За що їх так люблено, отих жевжиків?
Одна надія, що тепер той сьпівака вже не приїде до нас "чесати". Хіба що загуляє "на панцері" чи в "народньому" джипі з триколірним прапірцем. Але то вже — не дай Боже!