субота, 17 травня 2014 р.

Переклад за подаваних обставин

Доповідь на конференції Ukrainian Translation Industry Conference (відділ "Мистецтво перекладу"), виголошена 17 травня 2014 року в Київі
 
 Невдалий виступ сурдоперекладача на похороні Манделиному з фахового погляду довів одне: навіть, як-що перекладаєш без слів, для вправного перекладу не досить бути цілком певним  треба бути ще й цілком вигадливим. Синхронистих ізчаста несьвідомі люде звуть «сурдоперекладниками», хоча, здавалося-б, серед споживачів синхронного перекладу несьвідомих людей не має бути. Якось, пригадую, ми працювали на одному заході з чудовою перекладачкою Наталею Заєць, і в першій перерві до нас підійшов один удячний добродій, промовляючи: «А от жінок-сурдоперекладачів чути мені досі не доводилося». Я на це сказав, що й жінки, й чоловіки-сурдоперекладачі працюють майже нечутно, але яскраво. Одноманітність надто голосна. В тому й полягає прикра помилка самозванця, що зважився розпочати свою дорогу в перекладі того пам’ятного відхідного дня.

Отже, певність і вигадливість. Хтось іскаже, що це пара чеснот для сутого авантурника. Але моя поява в перекладі, як і поява багатьох моїх посестер і побратимів, була виходом Бриґелли, метикуватого джури з commedia dell'arte, артистичної комедії; а дальші події розгортались і розгортаються досі як у крутійському романі. Звісно, в крутія «з журбою радість обнялась», тому згуста буває скрутно, але нудно не буває ніколи.

Я почав свою, скзать-би то, кар’єру там, де порядному чоловікові її годилося-б завершити: в рівнобіжному перекладі кіна для фестивалів. Оскільки цей шляхетний жанр перекладу вже впокоєний у Бозі,  можу сказати: піратству я, на жаль, ніколи не знадобився, тому заробок із того перекладництва мав аби-який, зате доля піднесла мені досьвід у повному ковші лиха. І як можна було не навчитися? Адже моєю першою пробою став переклад ангелянською фільму «Небіжчиків приятель» за Андрієм Курковим. Мови я тоді зовсім не знав, але й писати наодріз не любив. Свою говірну ангелянську привіз із Австралії, а 1992 року це ставало суспільству за скарб великий. Отак я з нічого вибився в люде, та ще й у леґендарному тоді Домі Кіна.

 У пам’ятку мені фільм, що перекладався на фестивалі, присьвяченому серові Алекові Ґіннесові, під назвою «Панієвбивці» (The Ladykillers). Як хто бачив, то зна, що то кумедія обставин з гострими дотепними діялогами у виконанні симфонічної оркестри балакучих старих тіточок і кумедних кримінальників з гострими жалами чи повстяними язиками. Добряча британська комедія середини 50-х рр. ХХ ст., що плине давнім річищем зрілого красномовства в дусі клясичних Шекспірових дотепників. Тоді для приготови кіна перекладачеві треба було замовляти окремий перегляд у великій Червоній залі з будою кіномеханіковою. Перегляд — то була ціла історія, й у кінці тої довгої історії просити крутити стрічку вдруге було якось ніяково. Отже, подивився я те кіно раз, і ніби зрозумів його загальній зміст. Тоді на такі покази ходила сила-силенна людей! Навіть і тепер часами фестивальне кіно ще збирає в нас отакі неймовірні юрми. Ввечері, зайшовши до залі вже для показу, я з’ясував, що сидітиму просто в вирі публіки в середині третього ряду з дротовим плястиковим мікрофончиком менше моєї долоні, примкненим до сцени через голови двох передніх рядів. Мою присутність у своєму гурті, цю цілковито зруйновану ілюзію, глядачі сприймали з належними шалом. Показ був  перша кляса! Заля вибухала реготом частіше, ніж це сталося-б десь у Лондоні року 1955-ого. Тріюмф та й годі, не знаю, як це мене не винесли по сеансі на руках у лавровім вінку!

Спливли роки, я вилюднів і став поважним паном перекладачем, що високо несе корогву своєї репутації й кіно перекладає лиш уряди-годи, та й то з дуже запопадливим приготуванням. У  Британській Раді тоді ще кожен міг брати забуті вже тепер касети VHS із ангелянськими фільмами. Який поступ! Я взяв «Панієвбивць» з Алеком Ґіннесом, щоб нарешті спокійно переглянути фільм у хатньому затишку й пригадати колишнє. Але, переглядаючи, я жадного разу навіть не всьміхнувся  волосся стало мені дубом: я розумів усе до останнього слова, й не тямив, як можна подужати такий переклад без дубляжу?

 Це було життя, сповнене пригод і небезпек. Що-правда, я отримав од свого першого замовника, вже тоді битого жака, що й сам перекладав, одну настанову: головне  це не мовчати. З тим єдиним пунктом у свойому кодексові я пробував відносно довго й відносно щасливо. Аж поки не потрапив на телебачення. Там у нас, слава Богу, ще й донині панує живий переклад. На Заході вже здавна (а я ще років 15 тому відвідував телестудію в Стокгольмі, тож можу судити) телевізійний переклад спертий на технічну роботу: переклад писаний, титрування й дикторське озвучування. Тому лиш коли щось дуже велике в лісі здохне, ми чуємо в надзвичайних випусках новин схвильований голос розгубленого синхронистого з приблизним переказом оголошення війни. Мені доводилося робити всі технічні речі на західній копил і в нас, але я люблю саме мистецтво в експромті телевізійного перекладу. Йдеться про те, що з превеликою ощадливістю в силах і засобах певний і вигадливий перекладник може творити дива: просто слухаєш і говориш, слова та голос  більш нічого, бо процес на нашому ТБ надто складний і без перекладачів. Був гріх: кілька разів, недочувши з причин технічних (не було звуку), довелося просто створити текст на підставі свого досьвіду й интуіцій. Тому я ще взяв натуру напровсяк знайомитися з гостями етеру й ставити їм питання, щоб хоч здогадуватися, що воно й до чого. Але двічі чи тричі (Бог любить Трійцю) сталося так, що ані в вухах, ані в голові не знаходив я відповіді на цілком змістовне питання, що його слухачі добре чули. То був амінь, бо, як ми пригадуємо, на телебаченні  ще більше, ніж у кіні чи будь-де  перекладникові  мовчати не можна. Мить телевізійної мовчанки схожа на змарноване століття, коли сто років нічого не діялося й навіть не помер ніхто. Це тільки в театрі великий актор живе в триванні великих павз. Не можна й оголошувати на мільйонову авдиторію, що дурний перекладач нічого не чує. Глухих, скільки я знаю, не беруть і в сурдоперекладники. Отоді народився другий пункт статуту: впуск (imput, ориґінал) має бути. Має бути, навіть як-що він цілковито безглуздий. Бо тоді я непевно знатиму, що там плететься нісенітниця, й конче як-небудь випручаюсь. Перекладар завсіди має бути на поготові сказати щось вагоме та мудре.

Отак і живемо. На кінофестивалях мене почули діячі, що опікувалися путнім синхроном, і далі я потроху почав привчатися до перекладу технічно вправного й точного, без витребеньок. Я дізнався, що треба знати не всі слова, а пам’ятати пари слів. Вірю й дотепер, що можу так, поправно перекладати, але, правду кажучи, де-хто ставить теє під сумнів. Ну, то дарма, працюємо. Хоча буремне бажання знати геть усі слова не полишає мене й досі.

Моєю перевагою було, найперше, знання вкраїнської й таке-сяке вміння парувати її з нашою годувальницею  мовою ангелянською. Відомо, що радянська перекладницька школа налягала на знання чужої мови  її тоді мали за мову перекладу. Рідна як мова перекладу стояла гайном. Крім того, за рідну тоді всім правила «родная речь». Українська рідна не була, з ней була собі окрема від усних перекладів чудернацька мова фахових українців. Як-раз до таких фахових, принаймні за осьвітою, належав і я, грішний,  от і поталанило. Згадую фразу свого тодішнього менеджера: «Сережа, ты там не нужен, там все по-русски!». Але я виривався й на московські переклади. Завдяки цьому тепер легко можу переходити з українсько-ангелянської буди до московсько-ангелянської, а то й працювати з трьома мовами за одним заходом. Часом доводиться вдаватися й до таких комбінацій. У нас, і тільки в нас істнує, до того, царина синхронного перекладу українсько-московського.

Тепер більшість із тих, хто щиро працює на перекладницькій ниві, може вкраїнською послуговуватися. Кажу послуговуватися, а не знати, бо знаття вкраїнської може стати темою окремого циклу лекцій  то вже шкода заходу. Ми, українські фахівці, тепер підставно вважаємо, що знання двох мов як рідних (однаково погано  як хто схоче вкинути нам гадючку)  то наша незаперечна конкурентна перевага. А підтримання гідного становища вкраїнської мови, й тільки воно, підримання, робить українських перекладарів господарями свого ринку. Так, двомовність, хоч і не від доброго життя,  то наша ніша. В тій ніші що-разу перед роботою повстає питання: на яку мову перекладати? Иноді на це питання немає остаточної відповіди, бо це питання  суспільне. А в суспільстві за останню чверть століття ми бачили багато всячини. Були певні відтинки часу, коли я, що-день перекладаючи, тижнями не торкався до вкраїнської.

В Україні бо московську мову знають усі. Вживаю тут Шевченкового слова умисно, тим що останніми десятиліттями російська мова насаджується в нас тутешніми продуктивними мовцями саме як мова новомосковська. В Україні й місто таке є Новомосковськ. Але не там центро згаданого процесу. Як хто потрапить послухати московського мовлення на нашім радіві чи телебаченні, послухає мови молодих і завзятих, то, безперечно, зо мною погодиться. Це не московська фонетична школа, чи норма вимови, виголосу й слововжитку, знані як старомосковська, мхатівська, сценічна річ, що до її мелодики призвичаїлося вухо давнього совіцького интеліґента. Це нова, переможна Москва.

Наші перекладники, так чи так, цілком задовільно працюють московською, тим паче, що в нашому виконанні вона не потребує офіційного статусу. Як сказав колись усім відомий тоді Сергій Доренко: «Ваш язык мы понимаем и даже признаем его за русский. Но, скажите на милость, зачем ему официальный статус?» В Україні таки справді всі знають московську мову так, що можна тих мовців зрозуміти. І можна на цьому тлі певною мірою збагнути, чому в де-кого це явище збуджує сумніви з приводу того, що наша, своя, окрема мова справді істнує; а коли й істнувала, то істнує й досі; а коли істнує досі, то істнує не дармо.

За соіцьких часів довкола рідної мови товклося в нас перекладання красного письменства. То була колоніяльна штука, спосіб заховувати та являти красу вкраїнського слова. Це було ясно геть усім. Осередком такого перекладу була особлива орденська цитаделя  часопис зарубіжної (по нашому простіше й поправніше сказати «чужої») літератури «Всесвіт». Той всесьвіт був справді чужий  радянщині, далекий од неї, як нечервоні зорі. Коло вогниська його перекладів читач одігрівався від убивчо-крижаних приписів тритомного російсько-українського словника. Офіційна українська, як могла, личкувалася під ту російсько-українську течію. Перекладачі вже по згортанні так званої вкраїнізації при початку 30-х виявилися винуватцями штучного нарощування літературної мови, вони безугавно творили непотрібні слова, а ще непотрібніші витягали з забуття говіркового мороку. Караючись, не каємося ми й тепер.

 Усний переклад у Києві від української був цілком одрубний, а синхронного і в заводі не було, бо провінційній столиці він був ні до чого. Говорила й показувала Москва. Перекладницькі студії, словникарство, вивчення мов  усе йшло через ню й од неї. Коли-ж провінційна столиця зробилася національна  з причин так само вартих окремої розмови  українська мова усних перекладів пішла дорогою державного мовлення, то-б-то канцеляриту. Отаманив не надто зухвалий переклад з московської, заступаючи питому вкраїнську мову. На жаль, саме як випощений переклад із російської й далі плекають літературну мову культурні мовці, називаю їх такими навіть без прикладки «так звані», бо справи надто кепські. Саме недолугий переклад з російської безсоромно вдає з себе українську мову по всіх галузях державування. Виходить, нам, перекладарям, треба перекладати з московської сумлінніше.

Я почав поважно замислюватися над тим, яка мова є поправна й питома, коли нарешті в своєму професійному задкуванні наїхав на послідовний, а надто писаний (не мистецький) переклад. З цим останнім були вже причина й час попрацювати пильніше саме над українською. Це був мій запізнілий Робфак. Не говорити й не писати мовою, бо й так знаєш її  це тільки в нас прищеплено, та й прищеплено лиш до стовбура великострадної матірньої мови. А як почнеш говорити й писати…  Там мене напали всі питання мовного розвитку й ужитку, що й тепер не дають спати, а часом і жити.

Чому жити? Бо мова стала річчю війни, зважаючи, що війна точиться за саморідність, се-б-то ідентичність — тотожність, тежсамість. Без мови вкраїнська бутність губить найменший глузд, а з мовою  в кожному разі літерально проголошує право на істнування. Тому я гадаю, що перекладальникам усним, не мовлячи вже за листовних, треба дуже поважно ставитися до своєї мови, бо з них  її доглядачі. Перекладар стоїть око в око з чужою думкою, чужою мовою. Втім, попри неминучу фахову деформацію, ми не маємо права сліпо наслідувати жарґон тих, хто для зручности й швидкости живцем здирає кліше з панівної мови ангелянської, бо ті люде працюють там, де ангелянська є мова первинна, а мова перекладу з ангелянської  умовна чи й неприсутня. Через наші хиби безпідставно й беззворотно засьмічується мова тих, хто чужої тої мови навіть і не знає до пуття. Ми маємо говорити зручно й швидко, але-ж і майстерно! А швидкість зросла! Так буває на фінішній прямій, бо ми здогадуємося, що на Нюрнберзькому процесі робився ще майже послідовний переклад з навушниками й мікрофонами; потім панувала школа, коли треба було слухати біжучу групу, а перекладати попередню; потім  усе разом, а тепер бажано мовця навіть випереджати. І це вдається!

Вдається й більше: припало так, що мені довелося бути аж у Тирані, ходити там по всіляких державних установах. Наші люде змушені були слухати пояснення албанських урядників у подвійному перекладі. Я перекладав з перекладу албанської колежанки, але в якусь мить узяв і переклав просто з незнаної албанської  якийсь мислений образ отак просто пурхнув мені в голову! Телепатія в перекладі  не остання річ, без того неможна.

Чин ангелянського перекладчика, попит на таку працю – то річ зникома: наші природні вороги, викладачі англійської, роблять усе, що мога, на те, щоб кожен знав ангелянську й не потребував перекладу. Овочі тої науки ми гірко куштуємо вже тепер. І живемо в перекладницькій Картагені, де кожну мову позначав татуйований папуга в перекладника на руці. Хто знає більше мов, той потрібніший. Проте хто знає більше мов, той мову знає менше. А от роля перекладача як тлумача певного розуміння краси й правди  не така минуща.

Мені пофортунило, коли я дістав запрошення взяти участь у розважальних проєктах СТБ. Ачей і тим, хто гребує такими виставами, звісно, що вони мають бути саме виставами. Як-що не вдаються до титрування чи до дикторського озвучування, як-що все робиться живцем, чи, як вітряно говорять, у потоці прямого етеру, то звичайний перекладач-рівнобіжник, із звичайною, не телевізійною синхронністю, зо звичними засобами й методами, може й потонути з жорном на шиї. Коли я почав працювати на «шоу», мене просили говорити жваво. Жвавість кожне розуміє по своєму, але жвавими мали бути й голос, і виголос, і настрій, і, головне, самі слова. Спершу я заперечував: ми звикли йти за промовцем, тулитися до нього, це по вченому зветься «емпатія». Не кажучи вже за достотність перекладу! Але мені пояснили просту річ, ту, що ми її всі й так знаємо: слухач чує те, що сказано на виході, то-б-то від перекладача, чує останнє слово й остаточну интонацію. Так потрапила мені до рук индульґенція на пересьпів. Хисту акторського, дикторського, читецького можна мати чи не мати, але суто мовний вихід був у тім, щоб узятися до скарбів народньої й усякої вкраїнської мови, скористати з її демократичного, ненормованого, перехідного стану з погляду мовно-історичного. Найдорогоцінніша хвала, що я її отримав за перші роки тележиття була така: «Ти дав людям відчути, що вкраїнська мова може бути жива, жвава й переможна». Це, кажу, були перші роки. А далі почалася зіркова буденщина й панщина: ганьба з доганою. Бо, як сказав поет, повні огиди, повні огуди мої пишногубі етюди…

Але телеперекладачеві, як і тележурналістові треба виробляти звичку говорити гарно й виразно, говорити ряснобарвно. Якось мені випало переозвучити переклад ділового семінару, щоб записати диск для навчання працівників однієї великої компанії. Первинний синхронний переклад робили двоє вправних, досьвідчених спеціялістів. Була й стенограма перекладу. Здавалося, начитати вже перекладений текст буде цілком легко. Але виявилося, що те, що сприймається в клясі як цілком плинний супровід до виступу чужомовного доповідача, не придається не тільки до начитування, але й переозвучування. Все довелося робити знову, з незліченними дублями.

Телебачення ще небезпешне тим, що там треба довго готуватися до блискавичного «ввімкнення», там, як ніде більше, перекладар залежний од гідної технічної підтримки. Инакше добрий робітник може просто зникнути з «екрана» чи здатися на посьміховище величезній громаді людей біля телевізорів.

Я виступаю в цій урочистій залі як гравець київського ринку в першу чергу, і лиш у другу  власне вкраїнського. Наслідуючи великого сусіду,  ми поки ще намагаємося жити одним полісом, але й цей меґа-поліс  занадто малий на те, щоб запровадити якусь фахову атестацію чи спеціялізацію. В наших умовах добрі синхронисті, фахово обізнані в окремій галузі,  суть небожителі, ми рахуємо їх і на пальцях і здалеку шанобливо кланяємося. Але себе воліємо визнавати за універсалів. Я звик удавати, що можу все, й чи не тому й справді можу багато що. Знаменно й знаменито, що всеукраїнска подія, присьвячена перекладницькій галузі постала не з почину столичних сил  тут її тільки, скільки мога, підтримують. Це дуже добре: Україна має цьвісти та єднатися з цілим сьвітом, скрізь, де вона сама живе й дихає. Гуманітарні громади мають рости й діяти там, де згромаджуються спроможні интелектуальні сили. Хоч для назви нашого заходу взято слово «translation», сподіваюся, що й «interpretation»  мистецтво усного перекладу, а, отже, тлумачення, буде не на останньому місці.

Не дивуйтесь, що власну свою творчість, втілену в моєму бльозі-дописникові я присьвятив створенню текстів, цілком чужих перекладові. І слава Богу! Але ласкаво запрошую дослідників української неперекладности чи неперекладанности. До речи, я дуже пишаюся з того, що мій переклад досліджують українські вчені люде. Хоч із мене дослідника й не вийшло, зате я домігся більшого  став річчю дослідів. Спершу все писали про мої огріхи, а далі почали приписувати й чесноти. Життя в науці цілком протилежне життю в мистецтві. Хто з перекладачів і коли міг про таке навіть і мріяти?

На сам кінець я хотів-би подякувати упорядникам цього перекладницького сьвята за те, за що я звик дякувати телеканалові «СТБ»,  за свободу слова. Я не знаю такого перекладаря, що не хотів би шепнути сьвітові свого власного слова. Виступаючи на цьому заходові, я здійснив іще одну  найзаповітнішу  перекладарську мрію: щоб мене самого переклали. І щоб перекладачі не знали й половини тих слів, що так легко висвистую я. Ця мрія справдилася. Але я мушу вибачитися перед тими мучениками, що мусіли перепирати мене на людську мову. Знаю з досьвіду: як на першому доповідачеві зранку «заплюєшся», потім до кінця заходу не оклигаєш. Сердечна дяка вам за справний труд! Бажаю всьому вкраїнському товариству перекладницькому: будьмо вкраїнські перекладачі, а не якісь «перекладачі України». Поки живемо, зробімо кожен щось таке, щоб уже не ми самі, а приголомшені сусіди й гості наші могли вигукнути: слава Україні!

 

17 травня року Божого 2014

 


Немає коментарів:

Дописати коментар