Українське недовірство

 Усе ми робимо Шевченкові навпір. Хоч і не раз спізнали на своїй шкурі силу його правди.

За першість

 Багато змалечку мав я задумів цікавих, а мало що справдилося, мало що втілилось. Лячно бути першим, лізти в воду, броду не знаючи. Пригадую, як одбували ми університетську практику в Институті літератури, запрошено нас і до рукописного відділу. Тамтешній доглядач показував нашому невеличкому гурткові Шевченкову "захалявну книжечку". Показував у своїх руках, а потім запропонував комусь узяти погортати реліквію, як колись Турґенів. Я й ухопив, перегорнув списану оливчиком сторінку. Відразу до книжечки потягнулися й иньші руки. Але було вже пізно, заведено бо давати одним заходом лиш єдиному.
Все це сталося випадково й не надто змінило мене тоді. Згодом я де-що збагнув, і тепер потраплю бути першим, коли майне якась щаслива думка, навіть довідне знаючи, що найпершим усе одно не буду.

Як вийти з шинелі?

 Уважається, що все гуманістичне письменство московське з гоголівської шинелі вийшло. Ніби-то сам Достоєвський так підсумував. Що-ж то за шинеля така? В Миколи Гоголя ми оповідання "Шинеля" знаємо, й то вже тепера річ сьвітова, що трагедія маленького чоловічка в ній списана. Що-ж то за людина, чи вийшла вона з шинелі, а як не вийшла, то чому мала виходити?
Відомо від Василя Розанова, цією оповідкою й особою Гоголя обуреного, що життьова подія,  зужиткувана в письменника для тої "Шинелі", була на взір тиха й мирна, зовсім, здавалося-б, не трагична. Аби-якенький, але аж ніяк не вбогий чиновник над усе любив полювання на качок, як ото наш Остап Вишня. Купив той добродій собі нарешті коштовну рушницю, але на першому-ж полюванні, минаючи очерти, поклав упоперек човна, — то та вже 

рушниця зачепилася й шубовснула, пропала без воріття. Бідолаха з тої лихої пригоди занедужав, аж трусила його пропасниця. Але жалісливі колеґи купили мисливцеві нову рушницю, тож він оклигав. Кінець виходить щасливий і людяний.
Розанов палко накидається на Гоголя за те, що той наче-б то в свойому вигаді не по людському спотворив зворушливу "різдвяну" бувальщину. Та чи це справді так? Звісно, Гоголь силою свого хисту перетворив подію, поглянувши на неї, сказати-б, судним оком. Безневинний Акакій Акакійович ув остаточнім убозтві своїм не в Бозі перебуває, не в сподіванні Його милосердя, а в прагненні земного пожитку, підносячи омріяну шинелю на рівень архітвору. Бо в особі Акакія Акакійовича нема місця Божій особі.
Неминуче гине, як усякий земний скарб, сердешна fata morgana, гине з нею для сьвіту цього й, насьмілимося сказати, вічного, горопашний маленький чоловічок. Бо саме в цьому його мализна.
Кожен із нас має свою шинелю, й далеко не всі ми з неї вийшли чи навіть визираємо на сьвіт Божий подивитися. Де-чия шинеля може собою цілий ґльобус накрити, а в когось вона малесенька, ледве сам улізеш. А наслідок той самий — нема коли вгору глянуть. Побачить, казав народ, і свиня небо, як будуть смалити. Т'але смалитися ой як не хочеться...

До 'дної ями

 Того, що заподіла нашій мові радянська лінґвістична наука сьогодні явно не досить. Наука, бачся, може не все. Це людство вже гаразд знає. Зокрема, вона на може перестати бути науковою. Лінґвістика плутатиметься в своїх довгих полах і шараварах: згадають Потебню зо Щербою, як баба дівкою була...
А потрібно діяти твердіше: називати все питоме й поправне "львівсько-галицькою балачкою" (немає такої на діялектологічній мапі — так викинуть ту карту!), визнати за діяспорний перебрех, накрити мокрим рядном так, щоб аж хлюпало під ним. Колективізація — люде нас зрозуміють! Нема там чого розписувать на двадцять томів! Хай собі фахівці за пивом сперечаються, як правильно казати: "перве" чи "перше блюдо".

Чи мовчать?

 "Голос Америки" на "5-ім каналі" — це мовний тріюмф "украинской советской социалистической" над упертою своємовністю діяспори. Так і згадаєш Симоненка (Василя!): "Хай мовчать Америки й Росії, коли я з тобою говорю!"...

Не однаково й мені

 Хочеться нелукаво приспати Вкраїну, й збудити збагаченою й уквітчаною для раювання. Т'але спершу приворотний сон і підживне годування. Бо так набігалися, так нагавкалися, так лоби болять...

Вагання з вагадлом

 Кортить мені повернути вкраїнській мові де-що з поцупленого в неї антикваріяту. От, приміром, слово "вагадло". Хай-би прикрасило кожну оселю! Т'але чи можна, чи випадає?
Адже наша мова тепера вінчана на державність, і поки що незручно, а таки сидить на непридобному троні, хоч і на краєчок зсунута. На думку де-котрих, із цього випливає, що, отак сидячи, хоч і жіночого роду бувши, вона має в трансґедерному дусі сьвідомо й зосереджено вчинити самозавертання й самозасліплення. Щоб нічого зайвого, нічого надмірного!
А вже, коли вона почує на своєму хребті чобіт "языка" найбільшого в сьвіті реґійону, настане час ритуальної самострати.
Чи всі згідні? Ходором ходить вагадло...