На схов

 Навіювати культуру вже марно, тепер треба її всилювати. Й то добре, що ми маємо в українськім запасі це друге, мало кому й відоме слово. Віялом тепер хоч скільки хоч вій — марне буде силкування. А от треба силою легенько так, непримітно культуркою припечатати.

Зміна декорацій

 Колись людей цікавило здебільша "я-б так не зумів", а тепер тільки "то й я так можу".

Чи Єлисей

 Везу з Лійону собі новорічну книжку почитати. Називається "Ulysses". Приїду в Київ, як той Уліс до свеї Пенельопи, вберу книжечку в прозірну окладинку, щоб люде бачили й дувувалися, що я читаю, та ще й отаке. Придивиться котрий цікавий, то тільки моргну до його подумки: "Я ніхто для тебе як "Улісс"! Чи Єлисей, може чув?"

Малює Малевич

 Із Малевича був запеклий супрематист, а жінку свою таки й він, навісний, шанував і жалував. На патреті 1933 року має личко змарніле, бліде, реалістично непоказне, а шати зате як у пташки райської — в дусі, сказати-б, іще тоді не вигаданого маґічного реалізму. Предтеча він був, одно слово. Що в мистецькому квадраті, що в родинному колі.

Наука й ученість

 Ми не знаємо тямити, де наука, а де вченість буде. Здається просто: де вчився, а де вивчився. Але скажеш "ученість" — і вже навіть Міністерство осьвіти й науки брови на шнурочку здійме: "Писав два дні й дві годині, поки списав дві бровині." Осьвіта й наука є, ледве раду дали, поки осьвіту віддали в науку, а тут ученість якась. А пихата! Учена, та не довчена — не товчена, не провчена. Ні, ти в мене довіку вчитимешся! Й (нишком) дурною помреш — як на мої, як той казав, осьвітнії стандарти.

Замисленість як зажуреність

 У нас як хто загадається, втопить очі в душу, то зразу скажеться, що зажурився. "Чого зажурився?", — спитають. А й справді: де до думки прихилився, там і жаль-туга обійма. Ззаду обійма, поки над думкою хилишся. Тому люде не полюбляють думку гадати. Добре, що нашими часами вже не треба думати, а тільки слухати й дивитися.

Стане на вічність

 Хоч що хоч роби з музеями, а це великі погребні скрині, виставлені не береги Стіксу. Як і давні єгиптяни, ми віримо, що людство має врочисто відплинути, забравши культуру з собою. Забравши туди, де буде ще ліпше. Приплевеш, оддаси Харонові два мідяки з повік і зійдеш на щасливий тогобічний берег, лівий, спадистий, з усіма скарбами, що виробила майстровита людскість. Й стане їх, тих скарбів, на вічність.

Біжучість

 Час тільки те й робить, що поривається втекти. Такий він утеклий біжучий. Але бігає лиш довкола нас. Той час, що поза нашою сьвідомістю можна назвати як завгодно, та тільки не біжучістю. Біжучість уся нам підвладна, вся в она в нас у середині. Як доречно сказав Шекспір: "Time travels in divers paces with divers persons." Час за Шекспіра писався з великої літери — як знайомий чоловік.

Накреслена правдонька

 Ортодоксія не зрадить і не підманить, бо ортодоксія — то правильність і послідовність. У цьому сьвіті все зборює не правда, а саме послідовність. Тепер це зветься "дорожня мапа": дорога в людства ніби одна, а мапи всі мають різні, але кожнісінька — правильна та послідовна. Й кожне нишком тішиться своєю накресленою правдонькою.

На своєму хазяйствечку

 Щаслива старість передбачає теперечки густе мандрівництво. Тут ніби все зрозуміло: життя — то подоріжжя, й поки остаточно не приїхали (бо вже видно й "хати"), треба як слід надивитися сьвіту, натішитися крайовидною красою.

А мені настала пора визнати, що я зовсім не вмію й не люблю мандрувати. Поява подоріжжя в'яжеться в мене найперше з тими речами, що забуду в дорогу, а друге, тими, що забуду в дорогу. Приїду додому здорожений, безгрошевий, із згадкою про теє, що забував, і навіть старіший, ніж був на своєму хазяйстві.

З розчарування засмутився, як осінній хмарний день

 Колись було напишу щось і думкою багатію: оце вже сподобається, оце вже зачепить! Видима річ, не подобалося й не зачіпало ніколи. Тепер навпаки: пишу й упевнено думаю, що оцього ви, голубчики, вже напевно не второпаєте! Коли-ж і тут розчарування: хоч одному, а таки припаде до мисли мені на злість.

Ідеальний розчинник

 Легкі жарти найзручніше розчиняються в тяжкому дусі.

Підносна мода

 Поведінки на цяточку вусенят під чималеньким курдюком жадна герменевтика мені не з'ясує — тільки евристика.

Судячи з усього

 Ми судимо з цього й із того, ми судиму з усього. Куди вліземо, з того й судимо. Й засудили-б уже всіх, але не скрізь зручно вміщаємося чи вмощуємося, щоб судити.

У мед

 Гадки вже зробилися такі дрібненьки, що я й сам їх не бачу, тому й віддати не можу. Треба вмачати пальці в мед, щоб хоч липли, мізерні, до солоденького, коли думно прикладатиму пучки до чола..

На млини

 Дон Кіхот був мудрий чоловік, хоч і божевільний. А може саме тому, що віддався на Божу волю. Він кидався саме на вітряки, що могли підхопити нападника на свої крила, піднести, дати чуття лету. Справді нестямний лицар, іще, боронь Боже, кинувся-б у нас на якийсь український млин. І млин-селянин сумлінно затягнув-би завзятого своїм невблаганним колесом у ковбаню, туди, де тиха вода греблю рве.

Треба духовніше

 Треба вже якось трохи духовнішати, бо сьвіт уже так дурив-дурив, що й на дурість віри не лишив.

Огняна жертва

 В'їзд до Европи з Европи (бо-ж Україна то Европа!), скажім, через Польщу, сприймається тепер радше як вимандрування, вийстя тим даремніше, що все одно буде вороття. А кому не буде, то й для того воно не вихід. Мало що мені так осоружиться, як стояння в натовпі. Чи я ще не вирізнився? Ну, тоді й поготів пізно втручатися до юрби.

Ми, що лишилися стояти, сидіти, та навіть лежати на печі в своїй хаті під оплески й свистки зацікавленого сьвіту, яке маєм приділення, який присуд долі? Чи стояти костром на всепаління, дожидаючи підпалу від зьвіра чи байдужного чужого смолоскипника?

А таки чогось кортить на час виїхати й позазирати в очі Европі, потертися серед усюдисущих земляків, що завзято боронять свій добробут... і більш нічого.

Де б'ється живчик доби

 Багато хто спитується тримати пучку на живчикові нашої буревійної доби. Надійнеше, кажуть, коли пальця на пульсі. А ще надійніше — руку на горлі: от де живчика не загубиш, не проминеш! І як надто вже розкидається-розгуляється, свавільний, то легко й притлумити, й дати йому свій, зовнішній, лік.

Українська повістка

 Український... От чуєте ви цей славний прикметник, як звучиться, й що вам тоді спадає на думоньку? Гм,гм... А наратив? Чи здається він вам одразу вкраїнський, як наратив? А вже-ж, що ні? Дак коли-ж тут цілі конхверенції присьвячуються нічому иньшому, як українському наративові. Треба коло входу поставити кого доитливого, журналистого, чи що, й питати: а що для вас наратив? Оповідання, оповідь, оповідь, розповідь, повість? Чи не повістка, бува? "Таке вигадаєте," — вишкіриться вчений. "Повістка, це аґенда, це вже звикли. Чи від ТЦК щось таке. А повістки ніхто й не второпа. Я й сам, сама, саме, грішне, не знаю. А то вже показник.

Отака вийде вкраїнська повістка. А наратива виходить і ширша, й глибша, й повніша суто вкраїнського туману.

Листи очікування

 Мало коли нахвалюю нашу державну, а от тепер не скажу більш нічого, як спасибі. Спасибі за "листи очікування". Котрийсь напасливий закидатиме, що letters of expectation треба перекладати як листи-сподіванки або й просто подумати, що мається на увазі в нашій справжності, й уже тоді знайтися на суттю відповідний вираз. Але-ж стривайте, листи очікування це-ж, що називається, адекватно до геніяльности. Автор перекладу зразу здогадався, скільки буде саме очікування, коли ті листи справді почнуть обігати. Нескінченне очікування на листи, ще нескінченніше очікування на відповіді! Як це по державницькому, як це по урядовому! Як це по галицькому! Oczekiwać! Ожидать! Без надії таки сподіватись! Першого торгу не, кидайсь, а другого не очікуй!

Очікування й реальність

 Хоч-би чим вам натуркали вуха психологи, очікування не має нічого спільного з реальністю. Бо поки ви собі очікуєте, витріщивши очі, дві подружки, справжність і дійсність живуть своїм життям. Але їхні стежки можуть бути десь перехресні з вашими сподіванками.

Закон злучних посудин

 Гамерицька мрія — то насправді животиками в воді на осоні. І келішок із шипочим трунком на лататті теж  підствляє черевце ласкавому сонечку. А далі — переливання з михайлика в барильце. Закон злучних посудин.

Життьовий настій

 Нешасливі в чоловіка кохання — то вузлики на плетениці, що в'ється не до манастиря й не до бурлакування, а до кохання щасливого й у йому, вже щасливому, де-яких не надто щасливих, але знайомих пригод. А жінці досьвід нещасливого кохання, вважаю, зовсім ні до чого. Він її нічого не вчить, тільки псує. Ще не бачив здорової, щасливої млодиці, схильної визнавати якісь нещасливості на своєму жіночому рахунку. Як і було ненароком щось таке, то воно спочиває в розділі "Дурниці".

Дядько-ж може й пригадає коли якусь "романтику". Так, щоб трохи розколотити густий життьовий настій.

Найнецитованіший

 З усіх самохітніх подвижників української мови я либонь науково найнецитованіший. Просто язик не повертається в науки такеє цитувати.

Як казали клясики

 Чому кожне втерте до бридні речення, мусів конче сказати саме хтось із неназваних клясиків? Правда, що клясики теж не без гріха: кожен між перлами міг бовкнути й якогось хатнього, заялозаного загальника, приміром, гримнувши спересердя на стару. Та все-ж не гоже свої рідні, вже добре прожовані нісенітниці пхати до рота мало знайомому, хоча й анонімному клясикові. Бо от і безіменний, а таки він клясик.

Безсмаковиця

 Слід визнати, що коти ставляться до людей із більшим смаком і хистом, ніж люде до котів. Либонь тому, що коти обмежені на своїй творчій змозі, а отже й на вияві своєї в творінні нездібности й безсмаковиці. 

Москвомисли

 Побоююся того, що коли на злість Москві ми забудемо їхню осоружну мову, наші москвомисли геть розперезаються. Бо ніхто не розпізнає замуленого джерела, що однак живитиме їхні витоки. Поки вкраїнська коняка чує в роті московські цуґлі, то трохи не через огурство поборюватиме несмаший чужосторонній металь. Дак уже хоч іржатиме по своєму, з власної голови.

Штучні интелектуали

 Штучний интелект іще не вбився в свої штучні колодочки, а штучних интелекталів кругом повно — щирісіньких, справжнісіньких. Вибігли на колію попереду льокомотиви! І неспинно мчать! В машинному прийдешньому ці людиська забезпечили вже собі заможненькі житки, бо штучно маракують і штучно ґерґочуть: а-ну, відгадай глузд! А не відгадавши, а-ну відніми! Гадаю машини будущини поблаждиво ставитимуться до цих своїх "свійських годоваників", цінуючи за отой їхній "сенсуальний сенс", що так легко й приємно заміняє луддистський добрий розум.

Дипльоматичні кола

 Вони починають мені розходитися від самого прокиду. Одірваність од життя й прокид до його... Зразу зачинаю майстрування дипльоматичної солом'яної хатки на біжучий день. А днювання, диви, як то буває в дипльоматичних колах, одразу побігло й мало не збігло, як молоко. То вже треба пильнувати наперед. 

Купець на череп'я

 Сьвятий то стан — нікому не подобатися. Знайдеться, кажуть, купець і на розбитий горнець. А чи не лучче буде розбитому горнцеві полежати тихо десь у поки не розкопаному розкопі? Так сьвятий лежить, що заповів поховати себе десь під соборними плитами, таємно від людської слави, в цегляному самотньому підмурівку. Лежить, а люде й забули: вони вже не вірять у тую сьвятість, то на віщо їм і здалися старі мощі?

А от віриться в вічність через славу заразісіньку. Того й треба купця на череп'я. Ич, яке гарне —полив'яне! Череп'я живе довше, ніж цілий посуд.

Від Кубани аж по Сян-ріку

 Сидів учора на "Аїді", довго сидів — на те велика "французька" опера. Кажуть, мені треба культурно розвиватися — то й пішов. Французька вона стилем, а так — спільне італійсько-єгипецько-етіопське виробництво було. Два пригноблених народи й один народ-утискач і гнобитель для політичної рівноваги.

Я так собі тямлю, що це культурна відповідь на нашого "Запорожця за Дунаєм" Гулака-Артемовського. Так воно й хронологічно виходить. "Підем, серце, в рідний край!", — особисто моє найулюбленіше гасло. Тільки що в нас усі вкраїнці, то й попливли собі щасливо на Кубань. А там (не на Кубані, а в опері) коханці з різних країн і обоє в рідний край хочуть. Як кортить, каже наш народ, то й Бог простить. А вони затялися: й одне одного до смерти люблять, і різні краї відповідно. То вже пішли, сердеги, разом у... земельку. Тільки й устигли, що з-під ґрунту тужненько так засьпівати.

А тепер нормальні закохані просто кудись поїхали-б. От хоч і в третю країну. Та й запорожці теперішні, скоро-но опиняться за дунайським порогом, то вже й плинуть у протилежній од Кубани бік.

Цікаво й нецікаво

 Геть усі цікаві знати: що собі дума отой безсовісний? І не тому, що безсовісність таке диво, що ніхто й подумати не може, як без неї жить. Просто нудні совісні приписи всім аж надто відомі, то вже про них і думати нецікаво. Нема, кажуть, интриґи. А в бесовісного самі интриґи — цілий дірявий міх.

Неглибока думонька

 Неглибока думонька, неширока річечка — попливла довбанка та й перекинулася. То й що з того, що перекинулася? Далі плине денцем догори. А що не було в ній нічого, то й шкода невеличка — всі думоньку вітають, усі її, ріднесеньку, величають.

По експертизу

 Молодиця зразу признається, що "амбасадорка культури". Далі каже, що нам треба "нарощувати експертизу". Що ви ще хочете знати про нашу культуру, чого досі не знали? Куди ще вас має послати по експертизу послиня, посолка, спікерка?

Насичена дискусія

 Дискусія така вже насичена, що аж сичить, як той клубок зміїв. Далі дуже насичалася й ізнов сидить насичена.

Кінець доби

 Коли ясновельможний штучний интелект навчиться брехати, люде стануть остаточно непотрібні.

Неймовірний українець

 Я вже так добре знаю, що неймовірний, — що не йметься вже віри, що мене аж нудить. Сьвіт дивиться й дивується.

У вирі сприйняття

 Українство стоїть геть безборонне перед переможною концепцією громадянського суспільства. Діягноза — чи то колективний деструктивізм чи то деструктивний колективізм. Спершу заходяться громадою обух сталить, розбудять усіх почвар, приспаних у сонному розумі, а далі вже кожен, кожна й кожне порозволікуються по своїх громадянських суспільних кутках.

Недвижний рух

 Now does my project gather to a head. Нашому сьогочасникові важкувато буває мислити: крутиш-крутиш у голові ту новинну стрічку — а де-ж у ній ти, де твоє? І ось вигулькнуло щось таке власне. Але як-же його висловити? Страшенно мова заваДжає — всяке "д" на заваді. Дурість, приміром. Благословенне недіяння, щаслива нечинність! Скільки дурниць пропало, нахопившись на ваші сьвітлі мечі! Дак коли-ж кортить, аж свербить! І от уже думка-метелик сіла на чавунні лапи недвижного руху.

Повен рот пилюки

 "Another one bites the dust", — мало не що-разу гадаю я собі, переслуховуючи дуже нового, мобілізованого невідь із якої гущі старого життя, перекладаря. Коли-ж ні! Ковтнувши пилюки й по уркаганському байдужно сплюнувши на чужу й рідну мову, неборак (і неборачка!) далі собі повзуть, потім виводять гусиною ступою, а ще потім і підтюпцем підбігають за походом. Чи встигнуть поперед штучного интелекту? Вони вже мало від його відрізняються, а він від їх. На ціле життя обопільна наука. Тільки, що в ШИ воно вічне, життя.

Криза гіпокризії

 "Усе починається з мови.", — запевняють нас повстяні язики. Ні, панове, все починається від вашого жилавого гуртового, нестерпного самій мові язика, що здіймає невідомо чого більше: лицемірної дурости чи дурного лицемірства. Навіть якесь ощадливе, помірковане лукавство неприступне в'юнкій гадині — криза гіпокризії.

Хвилозоп Сковорода

 Із Сковороди був, безперечно, не філософ, а хвилозоп. І цим усе сказано.