Минаєш стації в метрі й чуєш самі назви. На де-яких навіть і не зупиняєшся — через повітряні тривоги й земні злигодні. А десь у тих назвах точиться борня, раз-по-раз вибухає руїна. Думкою минаєш, позначаючи ймення, й слава Богу, що тобі не треба там зупинятися, ссідати, пробувати. Навіть бачити не треба — дрімають очі до пункту призначення. Так — самі назви.
Немає коментарів:
Дописати коментар