Дуже добре пригадую свою першу мовну пригоду. Власне, свою першу вкраїнську книжку, що захопила мене не пригодами героїв, а пригодами самої мови. Мені минало, здається, чотирнадцятий, а книжка звалася "Чорна рада". Жадне совіцьке "коректування, виправлення й оновлення правопису" не могло приховати того, що Кулішева мова якась не така й инакша бути не могла й не може. Навіть не всякий закутий у "спецхрані" словник міг упіймати Кулішеву мову. Я виписував із книжки "чудернацькі слова", а потім вони спалахували червоним у моїх творах із української літератури: багряні вчительські окличні, питальні знаки, розпачливі червоні лінії під словами — лінії обурення й нерозуміння. Ах, який-же солодкий був той безкарний переступ!
Мова відлякувла СССР від тої книжки більше, ніж Кулішева нелюбов до голоти. Коли діялося те, що описав Куліш, коли він сам писав, голота говорила ще жвавою, цікавою мовою: сам письменник дрібно визбирував ті голки й ретельно встромляв навіть до перекладів із Шекспіра — чудові були переклади!
Коли-ж я книжку читав, із голотою було все ясно, але з'ясовувати того було не вільно — аж страшно. Тому крадькома гортаючи "Чорну раду", я мовно прощався з голотою, її чорним ротом і гайняною її радою.
Немає коментарів:
Дописати коментар