Вчора говорив із одним ангелянином-британцем і тяжко зажурився. Не з приводу Британії, а, звісно-ж, України. Можна на цілий сьвіт признаватися до толерантности, визнавати за свого кожного, кому тільки заманеться приписатися до куреня, й лишатися безперечним, безумовним автохтоном, як-що ти живеш не просто в товаристві, а в середовищі, де спільна культура (як хто має) править і за повітря, й за воду, й гущу на дні. Де кожному в жилах тече культурна кров, непереборна жага споживати й виробляти своє: кому малесеньке, а кому й величеньке.
Українцеві-ж ніхто не повірить (і він сам собі), як не вдягне вишиванки. Й коли вже вбереться, почнуть запевняти, що, хоч і в вишиванці, а однак він не такий і ще не сякий. Скільки ми чуєм: "Он де-які й вишиванки носять, і по своєму гарно говорять, а какие же они украинцы? Так, голота якась чорнорадна.
Великі культури в рідній (а кому державній) мові купаються, плюскочуться, понаковтуються й не тонуть. А ми пишаємося (й нас величають), бо говоримо різними мовами. Вавилонської вежі ми не змуруємо, хай сьвіт не боїться. Дай Боже вивести мур, щоб збройно не ходили. Наша дзвіниця — не вища за муравлище.
Немає коментарів:
Дописати коментар