Колись була така детективна болгарська книжка, а ще кіно — ну, за шпигунів. Таємничий розвідник із країни перцю й цигарок — ах, яка екзотика! Але гарний дядько, статечний, хоч і ніхто, — то вже якось і віриться. В Україна завсіди вірила гарним дядькам, а миршавим у нас сором і на люде стати.
Дак ото й я хоч круть, хоч верть, а таки силкуюся втриматися в славній лізі гарних дядьків. Що й казати: воно що далі, то складніш. Одна пільга, що з роками стає все нудніше одноманітно грішити. А грішити перебірливо вже не до снаги. То мимоволі якось кращаєш морально. Хоча, чи прикрашає гарного дядька надмірна доброзвичайність, — то ще велике питання.
Зате тепер я таки справді пан Ніхто. Війна призначила мені таку не розвідчу спеціяльність. І нема в тому приниження, хоча воно й за пониження нижче. Инкоґніто приховує видимі хиби. Бо все перевдягом, потаємне, нишком. Ну, звісно, — як пан Ніхто. Лекше пояснити за кого ти був, ніж хто ти тепер є. А однак на свойому місці.
Немає коментарів:
Дописати коментар