Другове воскресіння

Оце лиш тепер додумався, що Вербна суботонька - то сьвято дружби. Тільки що щирої. Бо в нас тепер дружбою чого тільки не називають. А тут Господь воскрешає Лазаря чого? Бо він друг улюблений. "Господи, ось той, що ти любиш, нездужає." (Ів. 11:3). Та й вже. Він, річ певна, й там буде друг, але кортить таки ще трохи по людськи потішитися його товариством. "Любив-же Ісус Марту, й сестру її, і Лазаря." (Ів. 11:5). А за віщо любив? За праведність особливу, за якісь надзвичайні чесноти? Таж приязнь за ними не шука. Приязнь — то царина вільна від вимог і запитів. Просто любив гостювати в тій привітній приватній оселі. І от "Лазар, друг наш, заснув, та Я пійду, щоб розбудити його." (Ів. 11:11). Розбудити, щоб ізнов було з ким "сісти хліба ззісти, промовить слово".
Смерть Лазарева — смерть правдива. Тим-то Лазарів Друг і "засмутив ся духом, і зворушив ся" (Ів. 11:33), і навіть "заплакав" (Ів. 11:35), "і зідхнувши знов у собі, пішов до гробу" (Ів. 11:38). То вже потім буде слава воскресення. "Лазарю, — вийди сюди!" (Ів. 11:43). Бо Друг кличе тебе до Себе з ніби вже останньої твеї хати. Але й по воскресінню де ми кінець-кінцем залишаєм Лазаря? Лазар, "що був умер", знову на своїм товариськім місці: "одним із тих, що до столу з Ним сіли" (Ів. 12:2).
Приємно випити з другом чарчину, ще й икрою закусити, як хто має. Може воно саме цього друга й воскресить, чотири дні по смерті не треба з приязню дожидати, бо то вже Боже, а наше все поки тут.