пʼятниця, 14 лютого 2020 р.

Казус митаря й фарисея

 Ми що-року вислуховуєм проповідь про митаря й фарисея, а далі маєм іще й цілий тиждень, щоб поміркувати й усе гарненько втямити. Суть причти ніби проста: хтось небезпідставно хвалиться пред Богом, а хтось не без ґрунту кається перед Ним. Фарисей знає багато всяких дурниць, та ще й додержує їх: що на Водохрещу в воду лізти не сьмій, бо там Сам Бог, що "лѣнивые вареники" називаються в нас "вареними сирниками" й на Масляну вкраїнці їдять саме їх, а не млинці. Фарисей пам'ятає свої сьвята: всякі там Ушестя, Спаси, Здвиги, що й не кожен панотець потрапить розтлумачити вам, що воно й коли. А ще фарисей знає й любить мову свого жменькуватого, де-ким зневажуваного народу, вичитує з книжки його історію, напихається його звичаєм. І пишається усім тим аж до найменших дрібниць. Ось приміром він тямить, що вдосьвіта треба казати "добридосьвіток", що, як дають на добридень, треба відповідати не тим самим, а "доброго здоровля".
І спізнавши те все, живучи тим усим, фарисей каже: "Боже, дякую тобі, що я не м... митар! Що я знаю й люблю свою землю, стою за свій народ, а не за загарбника. Що я сьвято бережу свою віру, коли цілий сьвіт молиться Пантеонові. Що я не закинув свеї немудрої мови, коли все вченство й верховенство промовляє латиною."
А теперки розсудім: хто-ж мав слушність? Де вже ті фарисеї, де їхній синедрійон, Єрусалим? Так ото не треба було дражнити Великого Риму заради варених сирників! І дарма, що Великий Рим розіп'яв усіх: і Христа, й Петра, й Павла, не вважаючи на його "правильне громадянство". Рим потім сам став християнським, от! І зразу найбільшим, найголовнішим, так що всі тільки цить!
А митар бачив далеко наперед: він вивчив латину, мову сьвітової культури, економіку, що ґльобально рухає народами. Митар  космополіт або, принаймні, римлянин. Ну, хоч переґрин чи там дедитицій  здоланий, підданий. Так кому він піддався  сам подивись!? То-ж велич, то-ж сила, то-ж потуга!
А фарисеї  що? Салоїди, шараварники, кавуністи, хуторяне. Та й не було їх, бо й тепер немає. І могли-б ми бути церквою митарів, але заходить сумнів: а чи можуть геть усі, як Юда, ходити за Христом із капшуками? Ні, митарі  то обрані, то наша сторожа: щоб, бува, не одбігли за межу, за все сповна не заплативши.
Причти Господні не були-б тим, чим вони суть, якби не блискали перед нами що-разу новим скельцем чи самоцьвітом Божого доморядництва: "Розпускає, порядкує, і збирає і мішає  мов калейдоскоп гігантський, грає сьвіт весь перед Ним."
То й я собі трохи побрехав і далі побіжу з вибреханою бубликів в'язкою в зубах.

Немає коментарів:

Дописати коментар