І таки справді, і таки знов: ну, як тебе не любити, Київе мій?! А надто як тебе не любити онукам отих промітних колгоспних дітей, що поїхали були з села за Шевченком трохи повчитися, а там і, диви, за Шевченком ізробилися поетами та й лишилися вже бідувати при столичнім життю.
Скільки ними випито кульбабового вина, бузинового коньяку, а головно - настояної на євшан-зіллі оковитої, що вони шанобливо звали "Божою росою, Божою сльозою", приказуючи до кожної чарочки, як до дитинки, що покладається в колиску.
А на столі під необрізаною дідовою яблунею - козацька тараня, гайдамацькі ножі, зів'яле листя довчасної осьвіти. Над столом - уже сама бесіда, мовонька-розмовонька з естетичним галицьким слівцем, доречним солоним матючком, ученим церковним слов'янізмом високого штилю, поетично-п'янючим питвом образів, екстатичним цигарчаним димом, що малює якихось віршованих привидів, ностальґійне "а казали баба, а казали дідо..."
І що ти зробив із ними, мій Київе? Я не сидів при тому столі й не бачив на власні очі. Але гадаю, що ззів, проглинув і, крекнувши, запив євшановою.
І тепер вони в тобі - з тою любов'ю чи до села, чи до тебе. Показують місця, де були їхні каварні, шкальні, де вони дивували молодиць своїми цитатами, видобували з пазухи тонюні книжки з поезами, де вони говорили, деклямуючи, деклямували, говорячи...
З їхнім духом, з їхніми духами в тобі, як тебе не любити, Київе, вже німий і не мій?!
Скільки ними випито кульбабового вина, бузинового коньяку, а головно - настояної на євшан-зіллі оковитої, що вони шанобливо звали "Божою росою, Божою сльозою", приказуючи до кожної чарочки, як до дитинки, що покладається в колиску.
А на столі під необрізаною дідовою яблунею - козацька тараня, гайдамацькі ножі, зів'яле листя довчасної осьвіти. Над столом - уже сама бесіда, мовонька-розмовонька з естетичним галицьким слівцем, доречним солоним матючком, ученим церковним слов'янізмом високого штилю, поетично-п'янючим питвом образів, екстатичним цигарчаним димом, що малює якихось віршованих привидів, ностальґійне "а казали баба, а казали дідо..."
І що ти зробив із ними, мій Київе? Я не сидів при тому столі й не бачив на власні очі. Але гадаю, що ззів, проглинув і, крекнувши, запив євшановою.
І тепер вони в тобі - з тою любов'ю чи до села, чи до тебе. Показують місця, де були їхні каварні, шкальні, де вони дивували молодиць своїми цитатами, видобували з пазухи тонюні книжки з поезами, де вони говорили, деклямуючи, деклямували, говорячи...
З їхнім духом, з їхніми духами в тобі, як тебе не любити, Київе, вже німий і не мій?!
Немає коментарів:
Дописати коментар