Невбачай натрапив на статтю Донцова "Провідна верства козацька в І.Котляревського" і дивом іздивувався: таж ми того Котляревського цілий СРСР учили та й у голову втовкмачили. Ну, що там? Бурлеск, травестія, перелицьоване, макаронічне. Гнані безглуздою долею п'яні, безладні запорожці. Сама Московщина дозволяла нам на те, щоб ми дивилися в пуп нашої кумедної минувшини і, мирячись із античністю, бачили власну недолугість і незугарність. Але в клясиці завсіди вражає її не так невмирущість, як невмерлість. Настав 1952 рік, интегральний націоналізм програв уже і заклад, і справу, а Донцов не вгаває і найгорійшою добою: "Епопея української нації, нації героїв і войовників, – ось чим є «Енеїда» для нас. Відбився в ній увесь наш світ, усе духове життя народу, вся його вдача, його різних верств, а головно провідної касти, перед якою колись дрижали Москва, Варшава і Стамбул. Всі пристрасті, звичаї, навики зображені в поемі, вірування і забобони, вся філософія національного життя, убраного в троянські шати, забарвленого старим гумором українським, який нераз підноситься до правдивого патосу, з відблиском питомих нації, а особливо тодішній її верстві провідній, – одчайдушности, відваги, героїзму, релігійности, з нахилом до буйного розгулу до медитації, до сарказму, до речей великих. Відбиваються в поемі тверді закони суспільної гієрархії колишньої України, ворожої як тиранії, так і «народноправній» анархії, тверді правила етики, послух Провидінню, внутрішня карність, високорозвинене почуття чести, любов отчизни і та невгамована вітальність нації, яка, не вважаючи ні на що, завжди готова знову й знову зриватися на ноги по кожній невдачі, щоб гамором своїх чинів сповняти світ."
Оце вам націєтворення. А ось етичне з естетичним: "Котляревський лишив нам в «Енеїді» не лиш пишні спогади минулого, але й блискучий ідеал, віддав той дух, яким тримаються спільноти і стають великими. Це була та «слава козацька», яку, читаючи «Енеїду», знайшов у ній Шевченко, яка «сонцем засіяла» в його спрагненій великого душі. Від поеми Котляревського – писав Шевченко – в кожного Українця «серце б'ється» жвавіше і стає «світ Божий як Великдень» і «люди як люди», не як раби; як Великдень – як день Воскресения Правди. Цю нашу відвічну правду історичну, «свою правду», в світогляді козацької касти, і відслонив нам автор «Енеїди», заповідаючи йти за нею. Правду, яку треба відкрити за зверхньою скорупою безжурности, в яку зодягнена ця поема-притча, відкрити те Невидиме, той Дух, з яких завжди виходить Видиме."
А ось і висновки: "Дуже актуальна поема в наші дні, які криком кричать за новими Енеями Котляревського, які імперативно вимагають усунути з провідних становищ сьогоднішніх Латинів чи Турнів, які – особливо перші – в постаті Швейків нахабно хапають своєю плебейською рукою за керму національного корабля…"
За наших часів лекше стало писати, ніж читати. Це тому, що ми писати не вміємо, то й чужі зугарні твори стають нам неприступні. То вміщаю тут, усупір реґулам, простирадла цитат: щоб довго кому не мучитись.
Немає коментарів:
Дописати коментар