Коняка-розбишака

 Яків Іванович сидять на веранді, на першому весняному вигріві, споглядаючи крізь прозірний іще садок недалеке мужицьке поле. Та чого-ж мужицьке? Там порається нетяга-козачок, гречкосій, але не сіє, а саме спитується орати. Нива піскувата, плужиться легко, навіть несита шкапа добре взяла, але що-ж воно вродиться? А колись-же пращур сього городника вигравав баским конем, ходив на саму Москов… ге, на турка ходив, на ляха.
Яків Іванович беруть порцелянову филижанку й частуються духмяною кавою:
— Хівре, ану-ж перо мені й паперу подай!
Якову Йвановичеві спала охота зробити з того підсусідка поетичний малюнок. Як-же його почать: з "ой" чи з "гей"? Поглянув на орачика: там таки "ой".
"Ой, була в мене коняка...", — стривай-же мені, що це в мене-козака за "коняка" була? То хіба мужик на свого коня так скаже. Та й то... Козаки-ж конем пишалися, коником-братіком величали. Хай він буде "коняка":
"Гей, у мене був коняка,
Був коняка-розбишака,
Мав я шаблю і рушницю,
Ще й дівчину-чарівницю".
Оце добре буде! Яків Іванович затирають умочені в чорнило руки й самі доливають собі кави з кав'яника. А далі що? Ну, а що: "Моск…" Ні, не так — "гей!":
"Гей, коняку турки вбили,
Моск…"
Тьху, нечиста сила! А бодай-би тобі добро було!
"Гей, коняку турки вбили,
Ляхи шаблю пощербили,
І рушниця поламалась,
І дівчина відцуралась."
Романтична стихія! Вкраїна як романтичний терен. Усе саме собою скоїлось, а то все "моск" та "моск". Далі вже буде: "За московськими..." Ого! Нехай так:
"За буджацькими степами..."
Далеченько відци, але так безпешніше:
"За буджацькими степами
Їдуть наші з моска…"
Лізуть і лізуть ті москалі, трясця їхній матері!
"За буджацькими  степами
Їдуть наші з бунчуками."
От, з бунчуками, а не з чим! А я...
"А я з плугом і з косою..."
Тю! То з плугом чи з косою? Це-ж тобі не народня пісня, їй-же бо! Там ми з батьком косим, викошуєм солов'я, а хтось уже снопи в'яже. Сьміховина, та й годі!
"А я з плугом і з сохою
Понад нивою сухою."
От маєш пізній романтизм! Ах, який асонанс! Гей, гей, гей!
"Гей, гей, гей, мій чорний воле,
Степ широкий, стерня коле..."
Arrêt! C'est banal!
"Гей, гей, гей, мій чорний воле,
Нива довга, в стернях поле,
Вітер віє-повіває,
Казаночок закипає."
От де простота, от де народність і справжність ізмальовання!
"Повіває вітерочок,
Закипає казаночок,
Скоро все засне під млою,
Йдіть вечеряти зо мною."
Цур йому й пек! Аж самому чуприна пріє! Чи то від кави? Казав-же дохтур… Щоб бува й справді не закипів казаночок! Ой...

"Ой, хто в лузі — озовися!

Ой, хто в полі — одкликнися!

Скоро все засне під млою,

Йдіть вечеряти зо мною."

Будеш, батьку, панувати, поки живуть люде, поки сонце з неба сяє, тебе не забудуть! Ось так воно.

"Зву… луна за лугом гине,

Казаночок стигне, стигне, 

Вітер віє-повіває,

Казаночок застигає."

Кругом казаночок! Так і тягне його до казаночка! Медом намащено! А орать? 
"Зву...луна за лугом гине,
Із-за хмари місяць плине,
Вітер віє-повіває,
Казаночок простигає."

Оце я, оце я, оце, оце у-ха-ха! Оце я, Ярема — мудра голова!

Яків Іванович ізморено відкладають перо й кличуть невидиму Хіврю:

— Оце мені в кабінеті в бюркові замкни!

Хівря глипнула оком: знов вони пісню написали. Хівря письменна, знає вчитати.

Як уже смеркло, на небо з-за хмари завзято видряпався молодий місяць. Як той герой народньої пісні: ще й не пооборювалися, а він уже з серпом. Хівря тихенько вмостилися на призьбі й, глянувши на козацьке сонце, нишком здійняла пісню:

"Ой, була в мене коняка..."

У панській спальні ввірвався лютий хропіт.

"А я з плугом і з косою..."

Яків Іванович розплющили очі й уздріли замашну місяшну косу.

"Степ широкий, стерня коле..."

Чи щось у перині коле? Хто пух той скуб?

"Казаночок стигне, стигне..."

Знов казаночок! І щось він не стигне! От наверзлося! Треба наперед так себе не мучити.

Яків Іванович повернулися на м'який панський бік і злагідно заснули.