На озері

 Нині бігав на Дідорівку порадіти теплому сонечкові та холодній водичці. В Голосіївськім лісі з-під торішнього вкраїнського листя вже вилазять якісь зелені, але ще негарні неабориґенні бур'янці. Кубла омели лякають своїм надприроднім фікусовим життям серед голої смерти безпорадного гілля. На грузькій землі стежинок де-не-десь ще безглуздо оступаються за зиму рештки білястого льодового панцера. 
Озеро досі цілком накрите міцною кригою, готовою заховати під собою зухвалого рибалку чи ходака по водах. Зяє тільки купальня-полонка для весняних моржів. На хибкій кладці височіє постать гарного 70-літнього дядька, схожого на небіжчика Зельдина, актора, що жив так довго й уродливо, що здавався безсмертний. Голісінький дідо надійно спирається довгими молодими ногами на гнилезні дошки, раз-у раз випростуючи рамена й широко обіймаючи руками порожній, але закоханий у його сьвіт. Сиво-лиса голова ідеальної форми разом з усім незнищенним тілом підставляється сірому сонечку. Він милується власним образом, убого, але догідливо відбитим у нечистій кризі, хмаристому небі й застиглому оці пролубу.
Мій добридень про його нечутний, хоча він бачить мене не вперше й не вдруге. Я мушу занурюватися в студену воду просто під стрімкими непорушними ногами, ніби ховаючи голову від ганьби.
Нарциз? Нарциз! Але не завинутий у соціяльне мереживо, а гордо голий, на своєму місці!