Ведмежий кут

Зимую, як ведмідь: знаю, що бер, знаю що ліг, тямлю геть усе; й тільки дожидаю, щоб справдешній сніг застелив тверду ліжницю моєї спочивальні й завіяв і покрив риштовання з наламаних галузів над моїм перебутним прихилищем. Відаю, де мід, але до дуплища не піду: всі манівці вимащено лінощами, вся околиця надвір колеться, а в хаті вилежується й ніжиться, мов пані з Басані, — бо тепер сон. Законний сон, хоч і займаного, оголеного лісу.
Недремне небесне око натрохи припорошується скоролітними пушинками, але білий пилок встигає на мить скластися в ухвалу вічної мови: усе тінь минуща, одна річ живуща — сьвіт з Богом.