По всьому

Як я чого боюся, батьком бувши, так це того, що по мені не буде по моєму, це-б-то буде вже по мойому всьому, по Вкраїні буде — в насінні, в наслідді мому. Як подати що в потомство?
Отак журюся, але певність маю, що тим не журилися діди мої. Вони дожидали видимого кінця роду й кінця сьвіту разом. Їх замикано, хоч людської вини за собою не мали, а чи завинили перед Богом — Сьвятий знає, не наша то річ.

Коли за мною, вояком прикордонної совіцької варти, затулилися були двері калавурні, я почутив, як просто з кістки поліз мені страх. Просто з кістки, наче ні крови, ні тіла не було. В нас, українців, не як ув ангелян: там кістяки в прикомірку, а в нас — у собі. Ніхто не знайде, але торохтить. І з усім отим захованим скарбом, ми — клапті нашої землі. Що на ній проросте?