З україн далеких

У київській школі, ще й імени Довженка, на покутті виставлено національно застарілий зачин державного славня: "Ще не вмерли України..." Як глибоко знана осьвітянам славна історія нашого гимну! Мені особисто до сподоби те, як воно було в київському першотворі Чубинського ("Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля..."), але й иньчі відміни є прикметні й цікаві. В своїй цілокупності вони складають певне соборне бачення, так ніби й справді їх писало кілька різних, але суголосних Україн "від Сяну до Дону".
Чи завважила громада, що від 6-го дня місяця березоля року Божого 2003-го ми заховуємо від славного славня тільки одне коліно з присьпівом? А завзяття, праця щира свого ще докаже? Поки що свого доказує надія, що воріженьки згинуть, що "запануєм і ми, браття, на своїй сторонці", напевно, поруч із тими сторонськими, що вже на тій сторонці й так запанували.
Я не поділяю песимізму А.Кочерги з приводу песимізму першотвору: як кажуть поляки, що-правда, з приводу кока-колі, to jest to. Не поділяю й песимізму заступника (депутата) Ветвицького, що пропонував "вже нам, браття, українці, посьміхнулась доля." Просто не згоден: посьміхувалася, але остаточно ще не посьміхнулась.
Цікаво, якої думки був про це Довженко? І про те, що став Олександр, а не Олександер? Риторичні питання — бо не знайдено адресата...
Гадаю, шкільники мають слушність: україн в Україні кілька, і, поки вони живуть, живе й надія, що ще повкраїняться. Словом, "ще, нам, браття молодії (й старії молодці), усьміхнеться доля"! А поки можна сьпівати необчухрану пісню потай. Любов до Вкраїни — діло позакутнє.