Де-які рідномовці, чи пак рідномовляни, хоч і рідні та вірні, а мові-матері бувають осоружні — от придушила-б: свій не свій, а в горох не лізь. Такі "носії" летять понад землею, легесенькі, не торкаючись ґрунту. До мови вони самі глухі й сліпії, то вже байдуже їм і до того. Ще полюбляють такі щедро вигадувати нам мову — не на злість, а на радість ніби. То, згадуючи незабутню Іванову Драчеву поему, такий "ніж у сонці" чи, докладніше, ніж у сонце. Лезо, що тямить анатомію, бо йнакше не різало-б, не втинало.
Потреба на такий маячний шал цілком ясна: де сухо на знання, там дуже слиниться. А от невичерпне джерело на шалене маячіння криється невідомо де. Дуже кортить розшукати його й закласти там щось таке ядерне, атомове, щоб бебехнуло й беркицнуло раз та гаразд.
Немає коментарів:
Дописати коментар