Тільки починаєш його читати (знічев'я — має бо якесь ім'я) — й зразу нескромне прохання (просьба, супліка): "дочитайте до кінця" (до краю, до крихти). Вже прочуває письменний, що кинуть його, безногого, з плечей посеред дороги, як лантух кинуть. Хоча кінець не далеченький — видно без перископа, голим оком, у видноколі. Значно, що там нічого нема. Й ото, побравшись із авторчиком за руки, мусимо разом (гуртом, громадою) дійти до краю й роздивитися там пустку багатопарними порожніми очима.
Немає коментарів:
Дописати коментар