У нас у степу, що не пригір, що не горб — то вже тобі й могила. Ні, не бійся, не тобі. А так ніби щось насипане, щось заховане. Там скарб, і якийсь давненезний загарбач лежить із иржавим мечем у кощавій жмені. І треба розрити, конче треба. Бо то наше все було — то назад займемо. Ляжемо там, як треба, — й хай собі повіває вітер степовий, вічний, байдужний, сухий.
Немає коментарів:
Дописати коментар