Бжола завмерла, налітючи на квітку, побачивши розтулені медяні вуста й уже летить — не летить, мліє, в'яне, холодіє й так собі гадає: "Оце тут умерла я для тебе, сьвітку мій, рою з усіма вуликами. Зараз я втішатимуся нектаром, глитатиму амброзії! Народжена робити та й уже, я оце саме націлилася вчинити де-що богівське: обпилковую щось таке незнане, непотрібне моєму родові й мені, навіть і матиці самій. Оцей цілунок я дарую життю, т'але не своїм одноманітним житкам, а незнаному, недосяжному житию — дарую, куштуючи свою скору смерть і в спілці з натурою й часом наближаючи її!"
Та це зомління в повітрі, ця непам'ять і непритомність зупинили короткий плин буття й невгавущу, байдужу машину рою в єї всередині — хоч на менть іще коротшу, проте вкарбовану в бурштин вічности.
Немає коментарів:
Дописати коментар