Бжола завмерла, налітючи на квітку, побачивши розтулені медяні вуста й уже летить — не летить, мліє, в'яне, холодіє й так собі гадає: "Оце тут умерла я для тебе, сьвітку мій, рою з усіма вуликами. Зараз я втішатимуся нектаром, глитатиму амброзії! Народжена робити та й вже, я оце саме націлилася вчинити де-що богівське — я обпилковую щось таке незнане, непотрібне моєму родові й мені, навіть і матиці самій. Оцей цілунок я дарую життю, але не своїм одноманітним житкам, а незнаному, недосяжному житию — дарую, куштуючи свою скору смерть і в спілці з натурою й часом наближаючи її!"
Але це зомління в повітрі, ця непам'ять і непритомність зупинили короткий плин буття й невгавущу, байдужу машину рою в неї всередині — хоч на менть іще коротшу, але вкарбовану в бурштин вічности.
Немає коментарів:
Дописати коментар