Повикрадана мова

 Подивився з дітьми "Викрадену принцесу". Діти, хоч і довеликі, до самого кінця гадали, що то "Дісней". І навправду: жадних там наших змислів чи змістів. Хіба Шевченків заповіт лунає, як гіркий докір: що-ж це ви нас не навчили нічого?
Автор манускрипту нашої мови не знає й знати не хоче: як немає кращого, то й це гаразд буде! А кращого немає... В цього-ж на коротеньку книжкову поличку не пропхався тонюній шкільний словничок.
Актори (чи ті, кого нам цікавіше почути, ніж фахових артистів) не приязнують із рідною вимовою. А найбільше головна героїня (мусить бути, на те вона й головна): старанно придзякує й прицякує та глушить дзвінке де тільки вдасться. З якоїсь причини саме цю молодицю треба було запросити на "озвучку". А підказати й нікому було. Чи пожаліли, щоб не кривдить? Але що ще робити акторові в анімаційній фільмі, як не вимовлять? Ми-ж не бачимо, як вони поза кадром ручками махають...
До джерела надхнення — дитсадкової московської клясики, пушкінських "Руслана та Людмили" — самі кінороби силкуються ставитися іронічно: мовляв, лижи мені губоньки, як гіркі, а як солодкі, то я й сам оближу...
А найсумніше те, що діти на те кіно "адекватно реаґують". Того творцям і треба: продадуть свою "вкраїну" кудись там на Захід. Бо там, як слова путні поприпасовувати, то й кіно буде — своє звичне.