Ніби рінь

 Не дурно-ж людське море все котить ті дурниці, ніби рінь?

На те щука в морі, щоб карась не дрімав

 Але-ж як уже набридла та щука, що якось випливла в море зо своєї Москва-ріки, й п'яна, аж океянова байдужність Середземного моря, й тяжке недрімання прісноводого вкраїнського карася!

Енгармонійний білінґвізм

 У нас прихильники двомовности полюбляють наводити приклад швайцарського квадролінґвізму. Але у Швайцарії ви не почуєте двох людей, що балакають двома різними мовами, як ув українській телевізії — там просто сусідять чотири мові, але кожен край говорить тільки по своєму.
Якби нашим борцям за збереження "високомовної культурної спадщини" не дуже прихильного до Вкраїни народу дали порядкувати в німецькомовних кантонах, вони либонь, для початку, замісць  Schwitzer-dütcsh'у взялися-б запроваджувати Hochdeutsch.

Гапличок

 Якось підслухав розмову двох дядьків за п'ятдесят, очевидячки, мало знайомих. Один каже:
— Я оце кинув курити й усім щиро раджу: зразу так по чоловічому збадьорився, що аж стара не натішиться!
А другий на те:
— Дак я й не курив ніколи. Це вже, здається, в мене гаплик.

Reiseandenken

 Головний швайцарський souvenir — то супокій. Хто його не привіз, той у Швайцарії не бував.

Leaves of Grass

 У Швайцарії я, жадного разу на лови не ходивши й у полі не бувавши, вже встиг побачити шуліку, cарну й лисицю. А вдома люде змушені випускати котів і виводити псів, щоб викласти зьвірячий слід у міській намиленій траві.

Have You Ever Seen The Rain?

 Пісень не гурт. Я, як той "Creedence Clearwater Revival", — гурт однієї пісні. Старої. 

Трав'яне дерево

 Ми знаємо, що гірчиця — то зілля, а не дерево. Але причта Христова про зерно гірчичне — то не ботанічна помилка, а образ чуда-перетворення, цілком можливого тільки в Бозі.

Кучерява доба

 Мене не покидає відчуття, що наш народ виплекав свої образи користи й краси за доби барокової: дуже вже ми в усьому кучеряві.

Вата клаптями лізла з пальта

 То тільки ялинковій прикрасі подобається й годить ватяне оточення. 

Без хоругов

 Бачив я трьох швайцарців — однаковісінькі. Хоча всі троє різного віку, стати й походження. Й жадного серед них гетьмана. Ані полковника. Ба навіть хорунжого.

Рачки

 Як-що людина стоїть рачки, то це ще не означає, що вона позадкує, наче рак. Навпаки: ті, хто живе рачки, люблять лізти наперед.

Безтілесна приватність

 Ніде більше, ніж у Швайцарії, не почувався я приватньою особою, й ніде менше — фізичною.

Hapax legomenon

"Hapax legomenon" — рідкісна, але вживана таки словосполука. А я волію бути сутим hapax legomenon: раз трапитися й ніколи більше ніде не повторюватися.

Новий процьвіт

 Бажаємо для Вкраїни процьвітання, зичимо їй. Але квітує, вже! Тільки коли й чи буде плід?

Весна сьвященна

 Усім відомо, що людський вік починається з весни. Ми приходимо в весну життя, але в сьвіті нашому приходові передувала зима. По весні хочеться вічного зрілого літування. Але зріле літування — то вічне прочування осени.

Два зайці

 Переглядаєш "За двома зайцями" вкраїнською, й ясно, що воно — першотвір, а московська версія — похідна. Тільки в цій останній українство виглядає маломістечковою міщанською забавою. В українському кіні, навпаки, — закутньою примхою виглядає московщина.
Два зайці й справді розбігаються в протилежні боки.

Жарти щезників

 Тепер навіть щирі жарти називають "тролинґом": "дролю, я тебе тролю!" Якісь чортиська, а не люде...

Друзі живцем

 "Фейзбук" не дає чистої години: друг виступає живцем, він live!!! І шо? То-ж не живий, а фейзбункерний друг...

Сумне

— Який-же я интеліґентний!
— Як-же це нескромно!!!
— І як це сумно...

Га?

 На питання "Do you speak English?" коректно відповідати "Га?". А не чого нас учать у школі.
Діти, любіть Україну й кажіть чужинцеві "Га?" 

За швайцарським часом

 Недалеко я Цюріха, тому треба мені пізнати цюріське малярство — то, вже бачте, тягар интеліґента. Культурно роздивляюся Ернеста Штайнера: гарно — люблю, щоб гарно! І все про час. Таки правда: час сюрреальний. Але швайцарці полюбляють час, хоч-би й сюрреальний. І навіть сюрреальний час несучасно, пристойно, бережко любе швайцарців.
І я таємно люблю швайцарців, бо сказати не вмію. Може я — мовчання час? Але ні — соваюся по сьвіті, а час тече. Я мовчу й старіюся, а час жебонить, як малі діти.
Хто вірно любить час, попри його несправжність, тому й простору багато не треба — скрізь окублиться.

Як і де спокійно зустріти старість, щоб не вмерти від несподіванки

 Чайки озиваються, але не скімлять. І їм — не горе, й вони — не небоги. Пташки цьвірінчать без розпачу, не роздираючи нічиїх сердець. Море — насправді озеро, де ніхто ніколи не виринав, бо не потопав. Воно не сьміється по дурному, бо ніколи безпорадно не плакало.
Я зустрів свою старість, обходом ходячи на берегах Фірвальштецького озера, Озера Чотирьох Лісових Кантонів. Воно лісове й по добрячому нічиє. Я читав Марка Твена, але чомусь не "Тома Сойєра", як то в мене звичайно, й навіть не "Житки на Місісіпі", хоч то, подейкують, найліпша Маркова книжка. В нас Марко Вовчок, а в них — Марко Нурок, теж клясик. Нуряв він, вимірюючи глибінь, там, де не таке близьке дно — під Люцерном, що в Швайцарії. Ну, й своїм звичаєм книжку написав — а чого-ж отак просто нуряти?
"Вакації в Люцерні" — ото й у мене таке. Вакував, вакував та й знічев'я старість свою зустрів, без переляку зустрів, спокійно. Вона була спокійна, тож і я.
Кругом мало людей, різного віку. Але задається, що їх іще менше, бо всі вже спокійно стріли старість. Нащо мені ті люде, як я старість зустрів? От тепер побавлюся з нею, як із теплим клубочком, де захований невідомий, не знати колишній кінець.

Останні покидьки

 Учора летів до Цюріха. В літакові були тільки я, я, я... й ціле кодло швайцарського хову "пекельних янголів" — се-б-то піших байкерів. Я сам не красунь, і звик (у дзеркалі) дивитися просто в вічі непідхвальній справжності. Але такого полку негарних чоловіків, що, підкравшися до власних старощів, зробили все, що не скоїло життя, щоб стати потворними, ще за цілий вік свій не довелося бачити.
Вони нагадали мені своїх предків-ляндскнехтів, найманих жовнірів. Тільки ті поверталися додому на батьківских, а ці — льотом. Ті несли на собі піт і леп, а ці — непроглядні наколки й уживлене в плоть залізяччя. Ті скалили чорні, щербаті роти, а ці показують лискучі фікси. Тих із чужого краю проводжала, а в своїм зустрічала купа байстрюків із ознаками авторського права, в першому разі — фактичними, а в другому — юридичними. А цих проводжали й зустрічали молоденькі дівчата: такі гарні й такі вічно однакові та безрідні.
Але безглуздий гомін, хрипливий матовий регіт, сморід перегару, якась особлива ґротескова пикатість, дякувати породі, усе ті самі. Пекло тим "янголам" забезпечене — дожидають. Як почують клацання залізних мотоциклистих зубів, брязкіт варварських прикрас, рип цяцькованих шкуратяних камізельок і, нарешті, запах перегнаної назад у печінку сивухи, так і знатимуть — наші йдуть.

Добра порода, та лиха врода

Один український музиченько дуже хотів бути простим совіцьким музиченьком, просто схожим на Леніна. Проте СССР репнув, розсівся й розвалився. Та музиченько таки вилисів, хоча зробився схожим не на Леніна, а на головусого сумного Шевченка. Але тільки зовні: здолавши породу, він усе одно живе в Швайцарії. 

Добриться ґрунт

 Скільки щирих людей любить нашу мову безодвітно, безнадійно: скільки німих промовляє, скільки глухих наставляє вуха, скільки неписьменних пише! Не скажімо їм нічого, як спасибі: добриться ґрунт на запашні плоди та краснії квіти.

Докладний малюнок визиску людей

 Спершу тебе визискують, бо ще молодий — де й як іще запрацюєш? Потім визискують, бо ти в розповні сил — коли-ж і робити, як не тепер? А вже тоді на старости-літях — бо де ти подінешся?

Облизати ножа

 У нас одразу біжать у сусіди позичатися — ніби жартома, а біжать усі. Хоч українцям, у мові принаймні, усе Бог дав: і хліб довільний, і до хліба є що їсти. А про зовсім проханих і ніж є хліба й до хліба врізати.
А в тих сусідів, північних, болотяних, чужолісових, що? Тільки ножа облизати. Хоч-би не натятися!

Чи крутити барана?

 Питання тікати чи не тікати — то питання підмету чи додатку. Ми вже як слід намучилися з суб'єктністю й об'єктністю в історії: в перекладі на ангелянську виходить усе навпаки, бо суб'єкт там діє, а з об'єктом діється. Тому й кажу я, вслід за нашими клясиками: будьмо підметові! Українець крутить коливорота історії. Коливорот, баба, баран. Хто не хоче крутити барана, може їхати.
Звісно, то постанова особиста: чи витягати бабою відро з криниці історії. А що в тім відрі, чи довго крутити? Баба каже: та крути вже туди, де історія на тобі й закінчиться. Де ти ще ніби вкраїнець, а вже діти — чехи, словаки, канадці, американці (потрібне підкреслити, але чи потрібно?).
Баран крутить українцем, тягнучи відро з криниці історії. Треба тікати додаткові. Щоб на втіках стати підметом дуже короткого простого речення: "Василь умер."

Ще не біда

 Поки наші діти вважають, що попоїсти — то обдарувати, а не обдароватися, — ще не біда.

У землі пропащих і в палаці полеглих

 Московщина — край сьвятого розбишацтва. Тільки розбишацтво тут і про всіх, а сьвятість, як водиться, лиш про своїх — і там, корпоративно, в Вальгаллі.

Історичний резонанс

— Ви хоч і тутешні, а так добре по московській говорите, з колишнім панським виголосом, — аж хребет од хлопського спогаду бренить!

На підставі гріха

 Европейський Захід по християнстві та Московський Схід у передчутті християнства змагаються на підставі гріха: перший хоче зробити його нормою, а другий — подвигом.

Без зайвих слів

 "Українець... говорити вкраїнською." Прибираємо з речення "повинен", "мусить", "має"... 

Релятивна надвартість

 Батьки люблять дітей безумовно, а діти батьків — умовно.

Всюди буйно квітне черемшина

 У кінці квітня на кладовищі в Кобаках саме розцвіла черемшина. Іван Семенюк пішов одвідати могилу батька Юрія. Сів перед брамою, ніби дожидаючи воротаря з ключами, хоч і незамкнено. І так сам помер. Чого він дожидав, чому хоч не ввійшов? Чи ввійшов, инакше: не прийшов навідати мертвих, а приєднався до їхнього царства, саме перед брамою земного кладовища ставши безтільним? Щоб утрапити...
Так добою квітування у розквіті років пішов у невідоме буття Марко Черемшина.

Загадки віри

 Хто вірить, той розгадує загадки. Хто не вірить, той загадок не чує.

Гамерицький концерт

 Узавтра в Національній філармонії в Київі заграють Бетховена Олег Криса та Микола Сук, скрипка й фортепіяно, — обидва гамериканці. Гамериканці Криса й Сук вийдуть на кін, подивляться в залю на вкраїнську публіку й побачать, як багато вони надбали. А вкраїнська публіка подивиться із залі на кін і всьвідомить: скільки було на кону й як багато вона втратила.

Червневе прочуття ранніх і щедрих жнив

 Давно живу недалеко сільськогосподарської академії, вона теперки називається якось инакше, закрутисто, так, що треба читати з цидулки. А на віщо? Таж і в старій назві маґічно лучилося не злучуване: де наше сільське господарство, а де академія?
Дорогою зустрів дядька в теплому темному костюмі й білих дірчастих гостроносих нартових черевиках із ласим усьміхом на лиці — й ізгадав: ах, уже скоро вступна кампанія! Наше викладацтво, а надто сільськогосподарське, гадаю, ніякими тестами не надуриш: усе по сільському просто, бо жнива, жниво й женці — ось така кампанія й битва за врожай.
І так чогось я перенісся думкою в далекі сімдесяті: червень, а акадамія вже знімає медок із готових вуликів і вабить до своїх колод нові рої. Професура й прості педагоги штатуються білуватими дірчасто-сітчастими капелюхами, білуватими дірчасто-сітчастими черевиками, сьвітлими, як сумління чи сум, костюмами. А батьківство чорніє єдиними, що й на зиму добрі, піджаками, штанями без наведених брижів і теж дірчасто-сітчастими білуватими черевиками, тільки з поваги до старшинства трохи дешевими. Під піджаками — дірчасто-сітчасті, прозірні "теніски", що за ними тьмяно, але надійно біліється "майка". І побільше не сільськогосподарської, модньої синтетики, побільше хемії, ніби в добрива!
Так ото ті дві команді, чепурні й готові, кидаються в вир захопливого кваліфікаційного матчу: кого серік візьмуть у нове, не сільське життя? Ой, буде січа серпів і сопіння снопів ув обіймах перевесел! На селі до жнив іще, кажу, далеко, а тут, у місті, господарство сільське. Проти природи пре мічурінська академія, лисенківська рать!
Ох, і чого це мені ті 70-і привиділися? Тепер-же все не так, аж геть усе не так. Га?
   

Білі шапочки

 Кирпатий Мефістофель ходив Київом, наче лісом, і нахилився за тим, що проминули грибарі, — білою шапочкою. Бо-ж і справді мало кого спокусить із білою шапочкою гриб. А жінка в білій шапочці?
Пан адвокат Михайлюк побачив свою кохану голим оком і випадково відкрив. На означення того прозвав її Білою Шапочкою. Це псевдо не чистоти й замилування, а випадковости й простої невиразности. Білий, то й білий, — а чого не капелюшок, не намітка, не хусточка, а дурна, безпретенсійна шапчина?
Кирпатий Мефістофель дуже сьвідомий того, що крім його тую Шапочку ніхто-б уже не відкрив, мав нагодитися він і тільки він. Ззісти, як гриб, були охочі, а відкрити й пояснити неповторність звичайности й живчик невиразности більше ніхто-б не зміг.
Як переглядати сьвітлини Кирпатого, то всякому видно: так, красунь, Кирпатий Мефістофель, правда. А Біла Шапочка? Гортали, гортали того альбома, так і сяк підносили до вікна — й усе дарма: ну, біла, ну, шапочка. Ми бачимо її тими самими очима, що Михайлюк бачить Клавдію: в медико-санітарно-гіґієнічній простоті процедурної.
Але адвокат потрапляє пояснити нам, збройнооким, яка вона в його єдина навіки Шапочка. Ми розуміємо й зворушуємося: ах, щире кохання буває й, до того, буває лиш один щирий раз.

Hair of the dog

 Чужі ніяк не можуть уторопати, чого це їх ніхто не любить. Хоча там, де вони були своїми, їх теж ніхто не любив. От тому вони змушують усіх пити любощі, дають дання, зілля-приворот. А від того зілля приворотне похмілля. І похмелятися треба знов вадкою, протиснутою ножем крізь зуби, любов'ю.

Чуже — звучить тобі як рідне

 Пилипини — то такий край. І там живе не тітка Пилипина, а цілий пилипинський люд. І там не всіх зовуть Пилипами, а тільки де-котрих.

Том другий

 І мене вже так і кортить спалити другий том. Але він іще не написаний. І чи буде? Чи лишаться тільки попередні нотатки без нічого попереду — нудні, як чужі сни?

Тичина нашого процесу

 Не скажу, що всі прізвища наших поетів є промовисті що-до їхньої долі, але з Тичиною вийшло саме так. Своїм клярнетизмом він одразу високо висунувся над усіма поетичними головами — як тая тичина. А на тичині замріло щось прапористе, вкраїнське, розмаїсте, власнодержавне.
І постала на нашій дорозі тичина-витичка, віха. Показалася, але куди показує, було ще невідомо. Перед тим, бач, українські поети тільки дошкуляли імперській державності, ґвалтуючи малоросійський куток своєю річчю. Щоб не вадити своїм і чужим, доводилося переставати бути вкраїнським поетом.
Але Тичина згодом виявив феномен доби: можна лишатися щирим українцем, зостаючися коло культури-матері, щоб як слід спорядити її в холодну могилу.
Тепер таких людей уже ніби й не треба, минула наче-б то феноменальна доба, але їх багато лишилося — беззаробітних, гулящих, та ще завзятих. Вони воліють так дуже аж не витикатися, але таки позначають своїми тичками сумнознайому скорботну путь.

Жилове золото

 "Поклади золота" — авантурницький Винниченків роман, скінчений на еміґрації 1927 року. Авантури тут доволі: всі герої — нещадні вкраїнські негідники, що бажають підло забагатіти. Але роман із золотом завершується превеликим круглим нулем: покладів просто ніде немає.
Та интриґа, виявляється, була не в тому: автор, докладно й смаковито списавши гнилизну своїх українців, раптом виряджає їх усіх у рідний край, ніби якийсь Гулак-Артемовський із-за Дунаю.
Це викликає болізне зворушення: 1927-року ще не пізно було золотим серцем усіх пожаліти, простити та й заслати додому. Історія повисіла на нап'ятій нитці, нитка натягнулася, струнно забреніла й струнно... ввірвалася.

Поетове чуття

 "Чуття єдиної родини" — чи не найуживаніший, чи не найусебічніший Тичинин вислів. Однойменна-ж збірка 1938-го року, ціною в 4 тодішніх карбованці, — чи не найнечитаніша з усіх його книжок. Її відкриває програмовий вірш про те "чуття" — ото його й знають, і полюбляють усі.
"Глибинним будучи і пружним", колишній "бард Центральної Ради" написав його з уластивим йому тоном і талантом.
А далі геть усе зневолено від поетового чуття єдиного виживання. Його душа і плоть, очевидячки, глибинно й пружно того виживання прагнуть, але мова й дар так само пружно й глибинно опинаються проти його. І незмога одучить:

Залізний Фелікс одучав! Рукою —
і білих брав, і чорних... Ой, в них злість там!
Він ні хвилини не давав спокою
жовто-блакитним націоналістам.

Тінь там не тоне, тінь там — ніде. А злість — таки там: злість на новий правопис, що ніяк не допечеться в "горні геніяльного надхнення" комуністичних моворобів чи мовогубів. Злість на власний хист, що ніяк не бажає гарно закарлючитись і послужити новій правді життя. Усе те не дає ні хвилини спокою й усі зусилля випльовує знов глибинно та пружно.

Вдається аркодужне перевисання, але самого перевисальника долає лють: на мову, що дається кинути на землю, але здригає німо; на цілий каталог усяких невиправних, бо дурних, ворогів, що даються бити й убити, але не описати чи змалювати.

Точка свободи

 Морщак (псевдо Банан) потребує їдіння, чищення, голублення й прогуляння. Люде дають йому їжу, чистять, пестять і викидають з клітки на волю. Коли стається це останнє, він шукає свободи під широким, як сьвіт, укривалом прогулянкового ліжка й лежить там тісним клубочком без ніякого руху.
Ну, хіба-ж то не ідеальний образ і нашої волі та свободи? Наша власна темна, тісна й непорушна точка під пухнатим тягарем надійної сьвітової ковдри. 

Вічний калавур

 Мене цікавить питання: коли знову історично втомиться московський калавур? Коли морпих Железняков ізнов пихне мордами в столи? Щось він давненько не розганяв установчих зборів і тимчасових урядів. Бо, по суті, всі збори установчі й усі уряди тимчасові. Так учить історія. А калавур давно стоїть і все той самий. Чи він коло нас стоїть і нас стереже?

Щасливі сеанси

 Куріння скорочує життя, тому курити доводиться все швидше, щоб утіхи менше не ставало.

Довідка, що неправий

 Правота викликає звикання та залежність. Щоб залишитися в раї правоти, доводиться, як коні на переправі, міняти погляди й думки. Тому всеправі люде завсігди грізно зосереджені й сторожкі.
А от я полюбляю бути неправим. І радісно мені знати, що я неправий майже повсякчас. То не моє суб'єктивне вражіння. Це засьвідчують рідні й вірні — дорогі мої лікарі.

Приневолений сьміх

 Павло Губенко повернувся з печорських (таки не печерських!) таборів, і був дуже здивований, що Остап Вишня живий-здоровий. Усі десять років девкраїнізації Остап Вишня мовчав. Але, виявляється, не тому, що йому нічого було сказати в унісон до нової доби. Він дожидав з/к Губенка.
І, діждавши, заговорив. Він почав гуморити з приводу "самостійної дірки", що саме 1943-го року розворушилася на Заході Вкраїни: за чверть століття по УНР упало УПА.
"Самостійна дірка" змусила Вишню сумно сьміятися. Остап уявляв себе в тій затишній дірці. То було-б щастя. Але щастя-ж нема, так сказав Губенко. Є лиш нещасливий, приневолений сьміх.

Віддаючи ясу

 Перше всі вітають революцію, а далі революція вітає всякого.

Таки щось

 Ану-бо скажіть, мої панове, що жінці треба? Не для щастя, а так? Кажете, чоловіка? М-м-м... Може. Діток? Десь. Затишку? У тісному розумінні. Ах, праці? Певно.
Любови? Любови? Любови? Так-так-так! Але потім, колись, як доведеться. А саме зараз? Саме зараз треба щось купити. Що? Поки ще невідомо, але вже невідмінно. Треба. Купити. Таки щось.

Горить Сьміла

 Я все намагаюся уявити, як Симоненка били сьмілянські міліціянти, хлопці-вкраїнці. За його літературну мову, за його патос, за його полтавську й черкаську правду. Намагаюся уявити — й не уявляю. Навіть тепер, коли вже три роки б'ють.
А вони може десь іще й живі, ті важкі, вже старечі руки. ЙІ ноги. Десь іще копають і натоптують сільський город, несудимі. От їх я добре уявляю. А побиття — таки ні.

Своє й ненаське

 Огієнко писав, що Винниченко недбалий до мови. І мав слушність. Але я Винниченкові в тому недбальстві заздрю. Він був недбалий до неї як до своєї. А я тепер дбалий як до не своєї. А сьогочасні Винниченкові побратими теж недбалі, але як до чужої.

Розуміється, не судилося

 В Єлисаветграді не народився Киров. Там не народився навіть Костриков. Зате там народився Винниченко. Сто років тому він був найчитаніший ув Европі, й навіть ще тоді на Вкраїні, й аж серед интеліґенції вкраїнський письменник. Те, що він тепер найнечитаніший, промовляє за нашу найненачитенність.
І Кропивницьке могли-б назвати Винниченковим. Це перетворило-б місто на живе суспільно-історичне кубло. Але, як сказав-би сам автор, розуміється, не судилося.

Мефістофелі кирпаті

 Читаю "Записки кирпатого Мефістофеля", що їх у нас не по правді зовуть "записками", та й думку гадаю (то в мене річ звичайна): сто років тому вкраїнські революціонери були дуже розчаровані, що вони виявилися обивателями; сто років по тому вкраїнські обивателі були дуже здивовані, що вони виявилися революціонерами. Кирпаті мефістофелі й мефістофелі кирпаті.

Диво в Київі

 Що Зелених Сьвят я сподіваюся чуда — сходу харизми, милости, благодати: що всеньке панотецтво нагло заговорить мовою того народу, серед якого проповідує. Дивуватимуться в Київі чужинці, почувши проповідь української мовою: бач, вони загомоніли по своєму!
Молюся, благаю й вірю, що буде. Я уявляю це ось як. Починається по довгій службі сьвяткове казання:
— Дараґія пріхажані!..
Спочатку так: немов підкова, в руках у тебе гнеться, бідна:
— Beloved parishioners!..
О диво дивнеє, о, здивування! А потім раптом — мова! мова! І проривається загата, розтуляються вуста — линуть єдиним потоком рідні слова та покутні сльози:
В них ліс шумить і пахне квітка,
хвилюють радощі народні.
Одна в них спільна, чути, нитка
від давнини і по сьогодні.
Сам панотець не встигає оговтатися — а мова добірна, милозвучна, богонадхненна. Кожнісіньке слово — як золота зернина в колосі, — й лавиною, потопом поплив потік!
Передчуваючи пришестя цієї розчинної течії, загуркоче, враз розсідаючись і розступаючись, запекло-криваве каміння вже космічно далекого Кремля. 

По вік

 Бачив у Стокгольмі розкішного вікінґа, що рясно прикрасив себе наколками жирафок із дитячої хати. Дядько ніби наважився сісти доживотно, але ще не надумав: чи на арештанську катеринку, чи на нічну вазу.

Без убиралень

 Варяги були триста років і ввесь той час торгували. Одним із найважливіших крамів було біляве волосся варяжок. Ще тоді вдалося переконати цілісінький знаний сьвіт у тому, що всі жінки, незалежно від походження, мають бути русявими білянками, білухами, білявками чи білявицями — як до моди, звичайно.
Уявляю собі гордість гирявих варягинь — постачальниць перук усьому потворному смагляво-воронячому всесьвітові. Вбиралень не було, а вищість була!

Як мазничка

 Я завсігди низенько кланявся славі чоловіків, що мають одну пару шкарпеток і не знають, навіщо потрібна друга: крім усяких самоочевидних чеснот, ці аскети ще добром дають мені змогу почуватися чепуруном і чистюком.

Туди-сюди хата

 Після втрати Фінляндії 1809 року (хто забрав, і не питайте) Швеція зовсім розчарувалася в своїй військовій потузі й покинула воювати. Сто років по тому, у передодень Першої сьвітової, вона вже мала надлишок молодечи. Шведська молодіж на Першу сьвітову вже не пішла, й тому мусіла шукати щастя-долі по всяких сьвітах поза войовищами. Виїхало 1,3 мільйона "невбитих" і "непотрібних" вихідців.
По Другій сьвітовій Швеція лишилася одиноким острівцем господарювання посеред усеевропейської руїни. До країни перевезлося 1,3 мільйона вселенців.
Наука з цієї байки ось яка: сиди мирно, сиди спокійно — де вродився, там і згодився.

Міщанська історія

 Синьо-жовті шведи й досі з удячністю згадують битву під Полтавою: вони відтоді живуть мирно. Переможниця-Москва відтоді воює.
Ми обирали між війною з тими й війною з цими, а шведи обрали мир із собою. Ото й нам-би так: триста років не козацької, а міщанської історії. Якої-б тільки спадщини ми не наробили!

Ясність скла

 Я завсігди на поглум брав оту нашу позичену прозорість-транспарентність. Питав, а чого вона така незмінна, де поділися її розкішні сестри: прозірність, прозористість, прозірчастість, і просьвітчастість? Називав прилюдністю в розумінні публічної відвертости, збиткувався різно.
І чого це так забаглося жити в скляному домі, де каменюки не кинеш, де мити й терти, де на всіх поверхнях осоружний ти, ти й іще раз ти?
Аж тепер зрозумів: прозірність і просьвітчастість — то риси невидимого. Ти стоїш голий, а тебе все 'дно не бачить ніхто. Ти творець, будівничий, а люде бачать тільки те, як гуртуються каменюки, обмащуються хуткотужавним розчином, тиснуться. А де муляр? Та нема — прозорий.
Живу в клявстрофобнім готелі в містечку Стокгольмі, вся обстава нагадує декорацію до кіна "Бути Джоном Малковичем". Ще й на лихо вікно собачої буди виходить на сніданкову залю, де вночі послужливо горить чергове шпитальне сьвітло, а вранці... Вранці ти прокидаєшся, розтуляєш фіранки — й на тебе дивиться повна хата всяких їдух. Дивиться, не вбачаючи. Бо прозорий ти, навіть віз на тобі не видно. Европейський такий, що й око тебе не йме.
Ото вже прилюдна прозорість — далі нікуди. Ясно, як скло.